Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Та зроби щось! — кричить їй на вухо Михась. — Зачаруй його… ти ж умієш!

— Що ж я йому вдію, як він із пекла самого! О Боже, він у засвітах за нами женеться!

Озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх. Пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки.

— Не втечемо, — каже Михась.

— Далеко він?

— За версту, як не ближче.

Глянула Леся й собі та й зітхнула.

— Що ж, нічого не вдієш…

І висмикнула з кіс золотого гребінця й кинула назад. Озирнувся малий козак через плече, коли ж бачить — виріс за ними ліс. Та такий густий і височенний, що куди й тому пралісові! Півнеба затулив, а ящура й не видко за ним, тільки чутно, як він реве десь там позаду.

— Ого! — каже Михась. — А як се ти робиш таке?

Та Леся нічого не відказала, тільки свиснула пардусові, що той швидше од вітру помчав. Минула якась хвилина — і затріщало у лісі, заревло страшенно, захурчало щось у них над головами, аж утямив Михась, що страховисько теє продирається крізь ліс, а по дорозі вириває грубелезні дуби з корінням і жбурляє їм услід. Ще мить — і загупали позаду здоровецькі лапи, почулося хекання і сапання товаряче. Глянув Михась, а клятий ящур ліс подолав і мчить по полю велетенськими стрибками!

— Господе, твоя воля! — каже малий козак. — Оце, мабуть, і клямка нам запала!

Тут і Леся кинула погляд через плече.

— Ні,— каже, — ще не запала…

Та й зняла із шиї блакитну стрічку і кинула назад. Михась і рота роззявив із подиву: де не взялася у степу річка, широка та повновода, що й Дніпрові до неї далеко! Як угледів її ящур, то заревів на всю горлянку, забігав туди-сюди тим берегом, не знаючи, що робити, а далі плигнув у воду і поплив. Певне, глибока була та ріка, бо геть поринуло у воду теє страховисько, тільки пащека зверху стирчала. Дивиться малий козак, аж ящур уже на берег вилазить! Зіщулився увесь, як мокрий щур, вода з нього біжить трьома ручаями, та очі од люті аж горять червоним огнем. Ревонув, аж трава у полі понагиналася, — і погнав сягнистими стрибками, сливе й до землі не дотуляючись.

— Ой, лишенько! — каже мала бісурканя, озираючись назад. — Оце вже не до жартів…

А кляте страховисько вже й у потилицю дихає. Пардус у струну витягнувся, летить вище трави, аж мигтить все увіччю, та ба — гуде позаду земля під трипалими лапами, а гарячий зміїний подих і чуба на голові ворушить.

— Та зроби ж ти йому що-небудь! — заволав Михась простісінько Лесі на вухо.

А вона тоді пардусові долоню на голову поклала, і той помалу ходу збавив, а потім і геть зупинився. Злізла мала бісурканя з нього і обернулася лицем до страховиська, що вже за якісь гони од них було. Втямив Михась, що не втекти їм від нього, то й собі зліз додолу і коло неї став. Та й сягнув за пазуху, щоб дістати Троянів Ключ — може, оборонить він їх од пекельної нечисти!

— Зачекай, — каже йому Леся. — Не поможе тобі він…