— А руку не одкусить?
— Ні.
Простягнув руку малий козак і поклав долоню пардусові на голову, а тоді провів нею по шиї. Наче єдваб, м’яка і ніжна була його шкура, та чутно було, як ходять під нею тверді вузлуваті м’язи. А котяка ще дужче замуркотів і лизнув Михася в щоку довгим шорстким язиком.
— Ти ба! — каже Михась. — Та він у тебе геть ручний… А як же се ти дізналася, що лихо мене спіткало?
— А ти забув хіба, як ножа свого у сволока забив?
— І що?
— Як побігла з-під нього кров, я й утямила, що недобре з тобою! — каже Леся. І зітхнула. — Ох, пора нам їхати вже…
— А куди це?
— Батька твого січового шукати… Завезу тебе до нього, а то знов загубишся дорогою… або ще сороки вкрадуть, не дай, Боже!
— А чого це вони мене вкрадуть? — набурмосився малий козак.
— Бо гарний дуже…
Хтів було щось відказати на теє Михась, аж упала на нього тінь, що й світа божого не стало видно. Озирнувся малий козак — і похолов із жаху.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне… а се що за лихо?!
Із-за пралісу, що височів похмурою темною стіною на обрії, поволі звелася велетенська постать, що й самісіньке сонце затулила. На півнеба вона сягала, дістаючи аж попід хмари, а по землі послалася такою довгою стягою, що й око не захопить. Ще мить — і виросло на тлі блакитного неба страхіття, що тільки в лихому сні може примаритися. Було воно мов здоровезний ящур з гадючою головою, увінчаною кістяними шипахами. Шкура на ньому обросла риб’ячою лускою, очі горіли двома червоними жаруками, а руки були на диво малі й притиснуті до живота. Роззявила тая потвора пащеку і так заревла, що гук той по всьому степу покотився.
Та й кинулася до них через праліс, неначе билини, ламаючи по дорозі віковічні дуби.
— О боже… втікаймо! — зойкнула мала бісурканя. І плигнула притьмом на того котиська цяцькованого та до Михася: — Сідай іззаду, хутчій! І за мене тримайся!
— А хто се такий? — крикнув Михась, умостившись в неї за спиною.
— Муж Мокошин… Батьку Дажбоже, спаси нас!
Котяка тільки й чекав, аж Михась на нього сяде, — як рвонув з місця, то тільки вітер у вухах засвистів. Ось мигнула балка, де малий козак у повінь потрапив, — і щезла вмент, кинулися назустріч берегові кручі, сяйнув Псел попід ними, плавні на тім боці — і все згинуло, наче й не було його, тільки чисте поле попереду лежало та сонце на вечірньому прузі било у вічі. Прислухався малий козак та й чує: аж земля гуде, так женеться за ними тая потвора!
— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси нас! — шепоче Леся, вчепившись у загривок пардусові.— Матінко Божа, Пречиста Ладо, не дай погибати!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга третя Чого не гоїть огонь“ на сторінці 75. Приємного читання.