Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— А чого ж Троянів Ключ хотіла вициганити в мене?

Усміхнулася Леся, й знову засяяли її очі, блакитні мов небо.

— Та то я пожартувала трохи… Хтіла побачити, який то козак із тебе!

— Добрі мені жарти! — буркнув Михась. — А сяя гадюка чого в тебе на шиї?

— Та хіба ж се гадюка!

— А що ж воно таке?

Почула змія, що про неї балакають, і засичала, дриґаючи роздвоєним жалом.

— Ящірка се, тільки безнога.

— А не кусається?

— Та певно, що ні! Ручна вона і ласкава дуже… осьо візьми, то побачиш.

Та й зняла ту змію і дає Михасеві.

— Е, е!.. — каже малий козак, одступаючи. — Забери її од мене! А котяку сього хижого ти де вискіпала?

— Не котяка се, а звір, що пардусом зветься… Служить він мені у потребі, як треба кудись податися.

— То він теж ручний?

— Ручний.

— А чого ж ікла шкірить?

Підійшла мала бісурканя до Михася і по голові його погладила. Та й каже котиськові:

— Мурчику, се хороший хлопчик, хороший! А добрий який, а який гарний, а хоробрий… а що вже розумний! — і пирхнула зо сміху на останньому слові.

Тут муркнув щось котяка і підійшов до Михася. Як спинився він перед ним, то малий козак і перелякався: у загривку був той котисько й за нього вищий, а хижий писок просто в лице дивився. Довго нюхав він Михася, сопів, чмихав, ляскав себе хвостом по боках, а тоді сів на задні лапи і замуркотів, приязно заглядаючи в очі.

— Бач, — каже Леся, — полюбив він тебе… От погладь його!