Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— А й правда! — погодився Михась. — Будемо, як тії татаре, що на ходу коней міняють.

— А ти лети та кинь оком наокіл, чи не пантрує там на нас яка проява… — звелів Обух крукові. І до Михася: — Що ж, сину, вперед… гаття!

Та й пустили коней учвал і помчали, аж земля під копитами закурілася.

Кількоро день гнали вони степами. Не зазнавав ще Михась такої шаленої їзди: як починало мило падати із жеребців, перескакували вони на поводових і мчали далі, збавляючи ходу тільки на переправах та як малі річки убрід переходили. Їсти доводилося на ходу, тримаючи в одній руці повід, а в другій шмат вудженини чи коржа; ввечері малий козак насилу злазив додолу і дибав на розкарячених ногах, заточуючись мов п’яний, бо все під ним хвилями ходило. За вечерею засинав він із ложкою в роті, повіки самі злипалися, а насилу заплющувався, як увіччю починав пливти степ, далека риска обрію й земля, що шалено втікала назад. Допіру починало благословлятися на світ, характерник будив його — і скажена їзда починалася знову.

Аж якось Обух і каже:

— Оце вже і Псел буде скоро… Остатня велика річка, а там і до Більська шапкою докинути!

— А ще ж і назад їхати!.. — жахнувся Михась.

А характерник і насупився.

— Не загадуй наперед, сину… нам аби до Голуня дістатися, а там Господь поможе… Без нього, святого, ми й кроку не ступили б!

Збавили вони ходу і пустили жеребців клусом, бо місцевість стала нерівна, почали траплятися видолинки, мочажини, озера, що позаростали рогозою, а потім о ліву й о праву руч зазміїлися балки, які поробила тала вода, що збігала навесні до річки.

— Мабуть, треба тут стати, сину, — каже Обух, озираючись навсібіч. — Попасемо коней, бо геть зморилися, та й самі перекусимо, що Бог послав…

— Отуто краще, — каже Михась, зупиняючи гнідого коло круглого озерця. — І вода під боком, і паша для коней добряча!

Та й зліз із коня й вудила у нього з рота витяг. За кількоро хвиль на березі вже палахкотіло багаття, у казанку закипав куліш, а характерник розстелив скатертину на землі й чикрижив запоясником шинку, що зсохлася у саквах і стала тверда як підошва.

— То далеко ще їхати? — поспитав Михась, коли вони попоїли й уклалися горізнач на траві.

— Сьогодні Псел перепливемо, як Бог дасть… — відказав характерник, пахкаючи люлькою. — А там ще днів зо два. Тільки чує моє серце, що чатують на нас…

— І я чую!.. — буркнув Михась, замислено дивлячись удалеч примруженими очима.

— І що?

— Лихо нас тут якесь має спіткати.

— Чи не на переправі?

— Хтозна.