Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Що? — не второпав Обух.

— Ну, ти казав Килині, що як чорт, то він холодний, бо душі нема…

— А-а, — згадав характерник. — Він, сину, мов крига… Ото щоб знав ти: все, що з того світа приходить, холодне! Хоч там і огні пекельні горять, хоч і грішники на сковородах шкварчать, та насправді там лютий холод панує і пітьма, бо і тепло, і світло — воно тільки од Господа йде і огня його животворящого, що вічно горить ув Ирі Дажбожому…

— А росалки теж холодні?

— Ні, сину, вони ще до сього світа належать… Домовик, росалка, хованець, лісовик, бездонник — воно все поміж світами витає! — Обух позіхнув. — Пам’ятаю, якось ночував я в покинутій хаті… Насилу очі стулив, коли ж це чую — лізе щось із-під печі. Чалап, чалап, на припічок вилізло… а тоді на піч — та як налягло на мене і давай душити! Ні рукою не можу поворухнути, ні ногою, ні язиком… наче правцем поставило мене! Насилу перемігсь я, руку простягнув та й мацаю ззаду… Чую, тепле воно. Я тоді як крикну на всеньку хату: «Як чортяка, то холодна срака, — а це ж тепла!» Воно тоді засоромилося, зсунулося з мене, по долівці чалап, чалап — та й назад під піч полізло…

— О Господе! — перелякався Михась. — А що то було?

— Домовик, сину… Чимось не догодив я йому, напевне!

— А що, йому треба годити?

— Авжеж! Він хазяїн ув обійсті. Як шанує родина домовика, то в неї і хліб є, й до хліба, і в хліві лад, і в оборі… Без домовика хати нема.

— А як його треба шанувати?

— Не сваритися в хаті, люльку не курити і під піч сміття не змітати, бо він там живе… А на празники треба ставити на покуті горщика зі стравою, щоб він їв.

— І що, справді їстиме?

— А певно! Як заглянути уранці, то там уже нічого нема… Все з’їсть та ще й вилиже.

— А як не шанувати?

— То з хати виживе. Буде гарцювати вночі по столу та по лавах, перекидатиме все… З ним, сину, жарти кепські.

— Ти ба! — сказав Михась.

— А ти думав! Ото якось ув одному селі була така хата, де людей щось лякало. Як ніч, так і душить, як ніч, так і образи скидає додолу, глечики з молоком перевертає… таке вже коїло, що ніхто не міг там жити! Аж прийшов у село один убогий чоловік. Староста йому і каже: нема де тебе у нас поселити, козаче… як хоч то йти в отсю хату, але там щось недобре водиться! Нічого, каже той чоловік, я з ним поладнаю… Та й приходить до тої хати. Зняв шапку на порозі й каже: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він удруге: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він тоді утретє: добрий день, хазяїне! Коли ж із-під печі й одвічає: добрий день… Дозволь поселитися, хазяїне, каже тоді той чоловік. Тут завовтузилося щось під піччю, дивиться той нетяга, аж вилазить такий дідок із бородою. Не вищий од віника, на голові шапка смушкова, сам у червоних штанях. Поселяйся, каже. Тільки щоб твоя жінка рогачі під піччю не клала, бо мені очі випікає… І кота як будеш заводити, то щоб мурий був, тому що се моя масть…

— Еге ж, — убовтнувся в річ Михась, — чув і я таке! Як не ведеться кіт у хаті, то кажуть, що домовикові ця масть не до шмиги…

— Так ото ж! Привів чоловік родину, та й стали вони жити. Розгосподарювалися, худобу завели… Минуло років з кількоро, аж домовик і каже тому чоловікові: завтра, каже, іду я на войну — з чортами битися. А під піччю закопаний казан із золотими грішми. Як уб’ють мене, то прийдуть чорти і скажуть, щоб оддав ти їм той казан. То ти гроші висип, а казана їм оддай… Усе втямив? Усе, каже чоловік. Як сказав домовик, так воно і сталося. Оддав чоловік порожнього казана чортам, а гроші собі взяв. І так забагатів, що Боже мій… Два млини мав у селі, овець отари цілі, волів десять паровиць…

— І що? — поспитався Михась.