Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Будь ти проклятий! — скрикнув він, вищиривши довгі білі зуби. — Щоб тобі добра не було, поки й житимеш, клятий запорожцю! Щоб твоя і путь закипіла, куди ітимеш на сім світі! Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся! Їдуть уже… їдуть по вас слуги Чорнобогові! Не втечете, собачі душі,— як повісять вас ребром за гак над пекельним огнем, то будете…

Він захлинувся, завертівся шалено на місці, вхопившись за голову, — а потім вибухнув їдким сірим чадом, звинувся в петлю і, майнувши попід стелею, вихором шугонув у піч. Заревло у комині страшенно, бухнуло на хату попелом і жаром, засвистіло надворі, та й стало тихо.

— От бісова личина… геть очі запорошив! — сказав нарешті Обух, обтрушуючись од попілу.

— Господе, помилуй і сохрани мене грішного! — перехрестився Семен.

— Ще й страву поперекидав… — буркнув Михась, зиркнувши на побиті миски, що валялися на долівці.— А ми голодні!

Килина провела долонею по обличчю.

— То я вам осьо ще насиплю!.. — похопилася вона. І зиркнула на Обуха. — Господе, я й на помислях не мала, що таке оце страхіття спить зо мною щоночі!

— Ще день-два — і звів би він тебе зо світа… — сказав характерник. — Видно, душа йому потрібна була.

— А нащо?

— Як не має чорт душі хрещеної на поживу, то пропадає він… Ото й почув із того світа, як плакала ти за чоловіком!

— Тітко, а їсти ми будемо? — устряв Михась.

Обух струсив долонею порох із оселедця.

— Яке там їсти, у дідька! — сказав він. — Чув, що той чортяка сказав?

— А що?

— Їдуть сюди слуги Яремині… тікати треба хутчій!

У шибку щось заторготіло.

— О, Кирик прилетів! — озирнувся Михась. І відчинив кватирку. — То що там, друже?

— Люде з оружжям, — сповістив крук, сівши у нього на плечі.

— Де? — поспитався характерник.

— Коло мочарищ.