Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

Характерник зиркнув на нього.

— Дарма праця! Не для цього він прийшов у світ…

— Хіба не злякається?

— Та злякається, звісно… — Обух озирнувся, а потім попрямував понад річкою. — Утече та й розкаже на тім світі, де ми зараз пробуваємо… А до тої молодиці все одно буде ходити! Треба нам, сину, так його закатрупити,[68] щоб геть зо світа зійшов!

— І як ми це утнемо?

Обух зупинився.

— Отут наче добра місцина… — Щось зашелестіло у траві, і Михась побачив, як у воді зав’юнилося чорне гнучке тіло. — О, і вужі тут є!

Коло берега ясніло чисте прозоре плесо. На тому боці видно було густі комиші. Вода бігла в траві, й на ній грали сонячні блищики. Із шелюгів виліз Семен. На плечі в нього було ягня зі зв’язаними ногами. Характерник махнув йому рукою.

— Ну, осьо… — сказав Семен, підходячи. — Та й що далі?

Обух озирнувся.

— А тепер, — сказав він, — мовчіть усі! Щоб ні пари з уст мені, второпали?

— А то чом? — поспитався Михась.

— Бо всі чари пропадуть…

Він зупинився над плесом. Вода виливалася з нього й люрила поміж очеретами, нуртуючи в голих корчомахах, що лежали поперек течії. Михась із Семеном стали обіч, боязко зиркаючи один на одного. Обух перехрестився і заговорив, дивлячись У воду:

— Ой над садом та над виноградом два вірли золотим яблуком грали! Грали ним вони, грали та й геть його утеряли. Котилося воно, котилося та й коло синього моря спинилося. Над тим морем ясен місяць сяє, по тім морі святий Миколай пливáє. Стану я золоте яблуко в море кидати, до святого Миколая такими річами промовляти: «Святий Миколаїв, Божий угоднику, грішних душ перевізнику! Ти на тому світі поміж богів походжаєш, усю правду про нас, грішних, знаєш. Скажи, Святий Миколаю, як лихо від душі хрещеної одвернути, лютого нава в пекло назад завернути! Щоб він тіло біле не терзав, жовтої кости не ламав, крови людської щоночи не спивав…»

Михась мало не скрикнув: просто під ногами в нього зашелестіла трава, а потім в осоці звинулася удвоє груба чорна зміюка і плигнула у воду. Плесо закипіло, зануртувало і взялося бульбашками.

— Так я і думав… — пробурмотів характерник.

Він узяв ягня, що лежало поруч, дістав запоясника — і одним махом перерізав йому горло. Кров зацебеніла у воду і багровою стьожкою попливла за течією.

— Святий Миколаю, божий угоднику! — швидко-швидко заговорив Обух. — Візьми сюю виру, понеси у синєє море, принеси до пекельної брами, де триголовий пес окатий стоїть на чатах! Триголовий пес завиває, голови до багрового неба задирає, на кров живу лакомо зв’ягає[69]… Впийся ж крівлею з сього світа, псе проклятий пекельний! Клятого нава у білий світ не пускай, браму на сто замків замикай! Іменем Дажбожим тебе заклинаю — і раз! і вдруге! і втретє!

Ото так промовляв він і простісінько на очах мінився — очі його западали, ніс загострювався, лице марніло, аж урешті зробився він як той віск. Як скінчив говорити, то заплющив очі й завмер. І кругом стало тихо, наче перед бурею: повітря зробилося, немов шкло, розкудлані вітром шелюги заклякли, мов намальовані, голубе небо стало якесь зеленкувате і неначе присмерком оповилося, а бджоли, що літали над болотяними півниками, так і повисли кількома золотими крапками. Одну тільки мить тривало теє диво, бо характерник здригнувся, очі розплющив і відразу ж зажебоніла вода в очеретах, задзижчали комахи у траві, закрякали дикі качки на болоті, а шелюги залопотіли й захвилювалися од вітру.