Розділ «Книга друга Бісурканя»

— А він? — показав Михась на характерника.

— Йому вже нічого не врадиш… як вийде у нас теє діло, що я задумав, то спасенний буде!

От побіг Михась через леваду, засідлав гнідого і верхи до лісу. Як ось і посполиті навстріч їдуть, а поміж кіньми відьма йде зв’язана.

— Нагайками її, лярву! — каже дід. — Не дивіться, що порохно з неї сиплеться, — вона хоч кого з вас додолу поваляє!

— То що? — питає його Михась.

— Спробуємо зарадити вашому лиху, — каже дід. І так, щоб не чули тії чоловіки, питає: — А теперечки скажи мені, сину, як се ти силу в неї одібрав, га?

Хтів було збрехати малий козак, та сором було неправду казати такому поважному чоловікові.

— Запізнивсь я… — каже. — А силу відібрав у відьми, бо дано мені се від Бога!

— А давно ви з Січи?

— Недавнечко.

— Чи ж правда, що прийшов на Січ бісуркан, із отих достеменних, давніх волгвів, і приніс із собою ікону Матери Божої, а на ній огненним письмом прописано, що буде слобонитися люд хрещений із ляської кормиги?

Помовчав Михась.

— Правда, — каже. — Та потім усе розкажу.

— Слава тобі, Господе! — каже дід. І перехрестився. — Гадав уже я, що так і пропаде наша кривда… Давно вже пора заплатити клятим ляхам за те, що вчинили з нами на Солониці!

— То ти, батьку, з Наливайком ходив?

— До остатнього дня, дитино. Якби не клята голота, то не взяли б нас ляхи на тій Солониці!

— То, може, й діда мого знав?

— А як його на ймення?

— Чурай він прозивався.

Дід і коня спинив.