Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Страшно ж тут…

— Чимало крови в сьому місці проллялося, сину… — каже характерник, злазячи з коня. — Як вдерлися татаре крізь Ляську браму,[51] то боронилися кияни з Десятинної церкви… Так багато їх зібралося на хорах, що завалилася церква і поховала їх під собою.

Глянув Михась та й бачить: неподалік од Десятинної церкви стоять колом дев’ять каменів, укопаних у землю.

— А отсе що?

— А се, — каже характерник, — найсвятіше місце було у Києві… Був се храм Троянів, а он там на кручі стояли образи усіх біґів та дивів — і Дажбога, і Матінки Лади, і Тура, і Юра Святого, і Дани, й Лелі з Живою. Горів тут огонь удень і вночі, й на сьому місці приносили в жертву Дажбогові воїнів, які потрапляли у бран… Як захтів князь Ладимир взяти собі за жінку ромейську князівну, то ромеї йому й кажуть: «Ото зречися Господа свого Трояна й Матери Божої Лади, то й оддамо тобі дівку… А не зречешся, то дулю тобі під носа»! Князь подумав, подумав да й свиснув на своїх пахолків. Поваляли вони тоді образи усіх біґів та дивів, а киян у Почайні охрестили силоміць…

— А як же воно так могло статися, що князь український правдиву віру зрадив? — питає малий козак.

— А шереметом був князь Ладимир по матері… от кров тая проклята і далася взнаки! Наварив він нам гіркої, що й досі не можемо до дна випити… То татаре плюндрували сюю Вкраїну, що мало де й живої душі було знайти, а се ляхи під себе підгребли та збиткуються з козаків! Про тую ганьбу і думу склали давні кобзарі да лірники.

І Обух тихо заспівав:

Ой у неділю рано

Не сизії орли в Київі-граді клекотали,

Не чорнії круки крукали,

Не вовки-сіроманці проквиляли.

То князь Ладимир виходжав да на престолі сідав,

До козаків такими словами промовляв:

«Гей ви киї-козаки, браття мої ріднії!

За славу ж мою добре ви дбайте,

Люд Дажбожий з усіх усюд займайте,

В Почайну-ріку заганяйте.

Будуть попи-ромеї да черці приходжати,

Хреста на них накладати,