— А куди ми їдемо?
Обух штовхнув коня носаком чобота і звернув у вуличку.
— А їдемо ми у Верхній город, сину… Стояли там колись княжі палати, церкви та собори, а зараз лише руїни лишилися.
— Так то ляхи все поруйнували?
— Та ні,— каже характерник, — не ляхи, а татаре… Як прийшли вони першого разу на Вкраїну, то ханом був у них Батий. Став ото він під Києвом і страшенно сподобався йому сей город, надто ж Золоті Ворота, бо справді були вони із щирого золота. От і каже він київському князеві: «Одчини мені браму, то не буду я ні киян убивати, ні город руйновати — тільки золото з церков святих пообдираю та люд у ясир займу»! А князь йому одвічає: «Ти кому се кажеш, басурмане? Не було ще такого, аби діти Дажбожі самохіть у ярмо шию свою всунули! Один на одному поляжем, а Києва тобі не бачити.» Тоді ж, сину, не такі люде були, як зараз…
— Та й що? — питає Михась.
Характерник зітхнув.
— Сорок днів і ночей штурмували татаре сей город… А як узяли його, то так розлютилися, що вирізали до ноги усіх киян! Відтоді й не живе ніхто у Верхньому городі… Поділ згодом трохи заселився, а церкви та палати княжі так і стоять пусткою.
От проїхали вони Поділ та й побралися якимсь узвозом, що ішов під гору. Темно кругом було, хоч в око стрель, і тільки й бачив Михась, що провалля та хатки унизу.
Як опинилися на кручі, то придержав характерник свого коня і каже:
— Коли ішов ото Батько Троян од Козацького моря понад Дніпром, то спинився на оцьому місці та й прорік: «Тут буде город великий, де храми мої стоятимуть і народ мій вічно буде жити…»
— Й від тої пори ото Київ засновався?
— Та ні… Засновали його шеремети, як узяли копієм Україну і храми Дажбожі розруйнували у всіх усюдах! От тільки недовго їм довелося панувати над нами…
— А хто такі шеремети?
— Сарматами ще їх прозивають… Був то люд, як татаре отсе зараз.
Як ось попереду зачорніли якісь кам’яниці. Придивився Михась та бачить, що вікна в них провалені, двері отвором стоять, і тільки вітер свище в руїнах.
— Отсе, — каже характерник, — були княжі палати… А отам, — показав нагайкою на самотній мур, що бовванів оддалі,— Десятинна церква стояла!
— А ото що? — питає Михась, показуючи на височенну кам’яницю.
— А то церква Святої Софії… Засновав її князь Ярослав п’ять віків тому, коли розбив на тому місці печенігів.
Озирнувся Михась довкруги, і якось недобре йому стало на душі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 74. Приємного читання.