Розділ «Книга друга Бісурканя»

«Вернися, сину! Рано тобі ще туди».

Спинився він та й не знає, що діяти. Тепле те море та ласкаве, аж не хочеться вертатись.

«Вертайся ж бо!» — знову каже йому той голос.

А хвиля знай хилитає його та зносить на бистрину.

«Як я ж не можу…» — каже він, ледве тримаючись на ногах.

А голос утретє каже:

«Вертайся! Кінь твій на тебе чекає, й оружжя твоє, і та дорога, що її ти ще не пройшов…»

І тоді згадав він усе, і жахнувся, що назавжди міг лишитися в морській безодні, й рвонувся назад, до берега; вмить пропало те видиво, — і море, і берег той, і вільха, — а він очі розплющив і побачив над собою сволока із темним хрестом на ньому…

— Довго ж я спав! — каже малий козак.

— Був би ти навік заснув, якби до нас не втрапив!.. — кажуть йому ізбоку.

— А де ж се я?

— А він уже й забувся! — озвався другий голос. — Ото козак!..

Зиркнув Михась доокруж та й бачить: лежить він у хаті. Вікна в ній маленькі й із круглих шкелець, на стінах рушники вишиті, й житнім хлібом пахне. А на лаві коло нього теє дівча сидить.

— Ага, — каже він, — тебе забудешся! Ти та бісурканя, що звіром і птицею орудує! А звуть тебе Леся.

— Та я іще багацько дечого вмію, крім цього… — каже тая Леся.

— А що?

— Рани вона зціляє, шибенику! — озвався хтось ізбоку. — Та ти такого накоїв, що тепер добром воно не обійдеться!

Обернув Михась голову, коли ж підходить до нього якась баба. Стара-престара, аж зігнулася.

Відьма, думає малий козак.

— Нащо ти стрілу переламав, га? — питається відьма. — Тепер діставати треба.