Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Нехай князь Ярема з вами розбирається… а я вчинив, як закон мені велить! — каже полковник. І вже з порога докинув: — У заліза тебе забивати не буду, бо все одно завтра заберуть вас…

Та й вийшов. Загарчав засув, і знову темно зробилось, як у мішку.

— Ну й що отсе будемо робити? — питає Михась.

— А що тут вдієш… — каже характерник. — Влипли ми з тобою!

Михась присів під муром.

— Справедливий усе-таки сей пан! — каже. — Якби не Барабаш, то, може, й відпустив би нас із Богом!..

— Може, й відпустив би… — каже характерник. — Кошовий із ним ладнає, а старшина до нього навіть у гості їздить! Як голод буває на Січі, то сей полковник часом запомагає нас.

— А що, — питає Михась, — так багацько збіжжя у сій кріпості?

— Ого, — каже характерник, — тут харчу стільки нагромаджено, що десять год облогу можна тримати! А пороху, а ядер, а куль… Залога невелика, та вся із німаків да голендерів,[47] котрі за жолд[48] служать. Таких вояків ще пошукати — усі війни пройшли, які на світі бували!

Похнюпився малий козак.

— То що, — каже, — не втекти відціля?..

— Та певно, що ні! — каже характерник. — Чатуватимуть нас добре…

— А взавтра, як штукар нас із кріпости виведе?

— Взавтра уже тим паче, — каже понуро характерник. — Приїде Мурмило не сам, а з почтом і вояками… а все то будуть не люде, тільки чорти самі!

— І Троянів Ключ віднімуть?

— В сім світі не можуть вони його узяти… та як припровадять нас до Триглава, то той завладає Дажбожим знаком! А що тоді станеться, то й уявити страшно…

— Кляті ляхи! — каже Михась. — А чого в нього одне око затулене?

— Татаре стрілою вибили… давно вже! — буркнув Обух.

Та й замовк. Сиділи вони отак із годину, аж характерник і каже:

— Давай-но спати вже будемо… вранці видно стане, як діло обернеться!