Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Як же ж ото воно все вийшло у тій кріпості? — питається Михась, коли вони поснідали.

— А так, як і мало бути… — каже характерник. — Зумів ти уві сні прокинутися, тільки злякався наприкінці! Що уявив собі, те й збулося…

— Себто з гармат почали смалити у нас?

— От-от, — потвердив Обух. — Та ще й почав той сон плутатися в тебе. Бачив, як зжужмилося усе? Якби ще трохи, то справжня біда була б…

Замислився Михась.

— А чого ж раніше не міг я сього втнути?

— А Господь його святий зна… — каже характерник. — Як на мене, то штукар тобі поміг!

— Як се?

— Витворив він отой сон, щоб тебе туди заманити, а сей дрюк із двома кінцями: хто побуває в тому сні, то й сам його вчинити може… Тепер нехай лікті свої гризе та лютує, що так уклепався!

— То тепер я завжди отакі дива чинитиму? — питається Михась.

Засміявся характерник.

— Розігнався ти, козаче!.. Навіть давні волгви тільки вряди-годи могли вчинити сеє, а що вже про тебе казати… Та й ліпше тобі не потрапляти в такий сон, бо в ньому багато можна лиха вкоїти! Тоді після тебе і сам Господь не поправить…

— А нехай йому всячина! — буркнув Михась.

Та не питав більше нічого.

От поснідали вони та й знову рушили в дорогу. Почали подибуватися над річкою хутори та зимівники, на левадах пасіки видно було, а в полях жовтіли золоті лани збіжжя.

— То тут люде живуть! — каже Михась.

— Наших тут чимало осіло, запорожців, — каже характерник. — Гарна тут місцина, багата й на рибу, і на звіра, й на мед. А ще лежить на ній благословення Господнє…

— А то чому ж? — питає Михась.

— Як побили богатирі Дажбожі пекельне військо біля Самари, то очистився цей край від нечисти на довгі віки. Поселив тут Дажбог первого чоловіка, й відтоді спочиває на цих землях ласка Господня… І трави тут густіші, ніж деінде, і вода чиста, мов сльоза, й лани родять щедро. А де ступала тут нога Троянова, то ті місця й геть незвичайні — дивнії дива там кояться…

— А куди ж ми їдемо, що від Дніпра оддаляємося?