Розділ «Книга друга Бісурканя»

— Се ще не лихо! — каже йому характерник. — Ти вгору поглянь!..

Зиркнув Михась та й похолов: широко розкинувши крила, каменем падає з неба змій із роззявленою пащекою, а на змієві тому сидить верхи чоловік у чорній киреї. Насилу малий козак пригнутися встиг — промчала над ним та проява, війнувши студеним вітром, і коло зробила, завернувши над порогами.

— Га-га-га-га! — зареготався чоловік у киреї.

— Мурмило!.. — вигукнув Михась.

— Ого-го-го-го-го! — заревів штукар і знову правує на них ту зміюку. Мов блискавиця, майнула вона понад скелею та й шугонула увиш.

— А що, — гукає Мурмило ізгори, — попався, клятий недолітку! Нічого, здере із тебе шкуру мій пан і сіллю посолить! Голову з плечей зніме і кварту з неї учинить, щоб горілку пити! За гак ребром зачепить, та й будеш висіти, поки світ знову стане молодий!

А нечисть уже й під скелею. Похолов Михась, як зблизька побачив тих відьом, кощавих та висхлих, наче мерці. Всі у сорочках, гаптованих чорною та червоною заполоччю, на шиях намиста з людських зубів, а руки й ноги живими гадюками оповиті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів малий козак. — Матер Божа, пречиста Ладо!..

— Ну що ж, сину, — каже характерник, дістаючи мушкета, — видать, дорозі нашій тут край настав… Давай же ж покажемо пекельникам, що запорожці не лише живуть по-козацькому, а й умирати вміють як лицарі!

Зняв Михась шапку та й кинув її додолу.

— А що, — каже, — тут балакать! Раз мати народила — раз і погибати!

Та й висмикнув шаблю з піхов.

Тут і тихо зробилося. Прислухався малий козак — і вітрюган ущух, наче ножем його відтяло, і Ненаситець раптом замовк, і відьми з чортами наче вдавилися ураз. Характерник уже було мушкета до плеча приклав, та так і завмер, зиркнувши через плече.

— Матінко Божа!.. — видихнув він урешті.— Що се?!

А Михась іще нічого й не второпав.

— Де? — питається.

Обух мушкета поволі опустив і кивнув, показуючи на той бік Дніпра.

Озирнувся малий козак і очам своїм не вірить: із Дикого Поля виїжджає богатир на білому коні. Височенний він мов дзвіниця, в руках ратисько грубелезне та довге, а вбраний у панцир зі срібними бляхами. Помалу ступає його кінь, а богатир наче й не бачить, що на тому березі коїться, — ось непоквапом під’їхав до берега, поволеньки забрів у Дніпро та й простує собі через Ненаситець. Дивиться Михась, коли ж вода у Дніпрі геть стала — оголилося підводне скелля, і сухо стало, мов у полі. Їде лицар порогом, а чорти з чортенятами так і розбігаються з-під копит його жеребця. От дістався він правого берега, і допіру ступив його кінь на кручу, як пороснули урозтіч відьми-бісуркані, наче вітром їх здмухнуло, — ані жодної душі не лишилося.

— Не ворушися!.. — тихо каже характерник, взявши Михася за руку. — Се мара…

Завмер малий козак і не дихає. Поминув їх богатир, замислено дивлячись перед собою, і попростував у поле. А на овиді вмить хмари розійшлися і виглянуло вечірнє сонце, що вже ховалося за крайнебо.