Характерник усміхнувся з осмутою.
— На те трудитися треба, сину, що живемо ми тут і зараз… Нащось треба було се Господові, а то в інший час послав би наші душі в сей світ! Ну, та менше з тим. Он і Ненаситець уже видно…
Виїхали вони на височенну скелю, що над Дніпром стояла, й Михасеві аж дух забило. Стримить унизу могутнє каміння, що весь Дніпро загатило від правого берега до лівого, а вода реве поміж ним, клекоче та падає з таким страшенним гуком, що у вухах закладає. Над тим камінням веселка Божа грає і ряхтить усіма барвами. Не видно, де той поріг починається, а де закінчується, — куди око засягне, скрізь теє скелля чорніє по Дніпру.
— Отсе Дід-поріг, що Ненаситцем прозивається, а за давнини звали його Неясить-поріг! — гукнув характерник Михасеві на вухо. — Не замерзає він узимку, бо вода тут жене зі страшенною силою. Дванадцять лав у сьому порозі — Рвана, Служба, Гостренька, Одинцевська, Рогіжна, Юрова, Булгарська, Богатирська, Довгопола, Козяча, Мокрі Кладі й Рогата.
— А головний чорт тут живе? — питається Михась.
Показав Обух униз, де під скелею крутився страшенний вир.
— Отсе тут його оселя… тут і вхід у Пекло, нехай прокляте буде! Вночі вилазить він звідтіля й вилежується догори пузом на камінні, просто посеред Дніпра.
— А правда, що Богун сей поріг переплив?
Кивнув характерник.
— Сам теє бачив… З-поміж усього козацтва тільки він сеє вчинив, та ще гетьман Байда, як Січ на Хортиці снувалася! А скеля ця, сину, зветься Трояновою… Давно-давно, як світ іще був молодий, ішов Батько Дажбог од Козацького моря на Київ і спинився на сьому місці, де ми отсе стоїмо. Ото в скелі й відбитки його ніг…
— Сам Господь тут стояв?! — не повірив Михась.
— А певно! Тільки забулися люди про теє, то прозивають цю скелю Монастирською…
От постояли вони трохи та злізли й подалися берегом. Уже вечоріло. Віяв рвучкий дужий вітер, а на овиді збиралися темні кудлаті хмари.
— Щось на негоду заноситься… — буркнув Обух. — Тільки не подобається мені сей вітрюган!
— А чом би то? — питається Михась.
— Недобре щось у ньому вчувається…
А вітер дужчає й дужчає. Нахилилися верби під його поривами, зашелестіли тривожно зеленим галуззям, зашепотів очерет при березі, а Дніпро на плесах враз поворонів і хвилями взявся. Стугонить вітрюган, аж реве. Зиркнув Михась на обрій — і зблід.
— Господе, твоя воля! Що се?
Над полями сунули хмари, тяжкі та величезні, мов скелі, облиті з-під споду багровим сяєвом, неначе кривлею. Так яріло теє сяєво, відбиваючись од хмар до землі, що все доокруж зробилося червоне — і трава, й комиші, й пісок на березі.
— Вертаймо хутчій, — каже характерник. — Се не проста буря… щось іде з нею!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чигиринський сотник » автора Кононович Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга Бісурканя“ на сторінці 15. Приємного читання.