Розділ «Книга друга Бісурканя»

Перелякався Михась, вдарив коня закаблуками та й погнав, як вітер.

Аж до вечора мчали вони, тільки вряди-годи спиняючись, щоб коні перепочили. Поминули Вовче Горло, — тіснину поміж двома островами на Дніпрі, де вода реве і мчить мов навіжена, що й не один човен тут потонув, — поминули й Гавин та Кухарів острови. Видно було з берега, що мріють на тих островах білі хати під жовтими стріхами, та не захтів характерник туди переправлятися.

— Козаки там живуть, що прозиваються сиднями, або ж гніздюками, — каже він Михасеві.— Худобу держать, рибу ловлять та звіра… але ніколи нам у гості ходити!

Ночували того вечора у Лишній балці, а вранці проїхали поріг, що теж Лишній звався. Характерник знай поганяв та поганяв коня. Пополудні зостався позаду поріг Будило, і вже надвечір почув Михась ревисько та клекіт води, що долинали з Дніпра.

— Отсе тобі й Онук-поріг, — каже характерник, правлячи коня до берега. — Зветься він іще Вовнизьким порогом.

— А чого ж Онуком його прозивають? — питається Михась.

— А прислухайся, — каже характерник.

Малий козак наставив вуха та й чує: реве вода в тому порозі, аж земля трясеться. Аж раптом і вщухло теє ревисько. Тільки ж замість того іздаля почулося ще дужче дудоніння — таке, наче глухо заревів хтось у відповідь.

— Се Ненаситець відгукується, Дід-поріг, — каже характерник. — Отак вони й балакають весь час… то один, то другий гукає!

— А чорти тут є? — питається Михась.

— До дідька й більше! Тут стільки їх, що вночі ліпше й до берега не під’їжджати… не те що ночувати тут! На цьому порозі вони вила гострять, котрими в Пеклі грішні душі нахромлюють… — Обух аж сплюнув. — Їдьмо хутчій, а то ще дух почують!

Наступного дня перепливли вони Дніпро на Таволжанській переправі та й подалися руським берегом.

— Ох, — каже Михась, зиркаючи доокруж, — яка ж то велика наша Україна! І земель вільних у ній в достатку, і звіра, й птиці тьма-тьменна… а такої річки, як отсе Дніпро, то, либонь, у всьому світі немає!

Похитав характерник головою.

— Ой, сину, — каже, — обкипіла ця земля кров’ю козацькою, що й місця такого немає, де вона не проллялася б! Лізе та й лізе сюди всяка нечисть… шаблю не встигаєш гострити! Щоб залишалася Вкраїна ця нашою, весь час треба воювати… — Та й посмутнів. — Часом прозираю я в будучину, і тяжко мені на душі…

— А то чого? — питається Михась.

— Настане така пора, коли обплутають усю землю дротом, а в небі залізні птахи будуть літати… Заженуть пани люд Дажбожий у неволю, загатять Дніпро і пороги затоплять, що й сліда не зостанеться! Не буде ні Січи, ні Великого Лугу — житимуть на сих берегах москалі та німота, а козацькі діти будуть московщиною цвенькати…

Аж сплюнув Обух спересердя.

— Не знаю, нащо дав Господь мені сей дар… Тяжко й гірко мені од нього!

— То, може ж, іще й не буде воно, — каже Михась несміло. — Не покине ж Батько Троян своїх дітей… а то нащо й трудитися отсе нам?