Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

Спересердя він і шапкою об землю вдарив.

— А бий тебе сила Божа! Надурив мене клятий заєць!..

Хтів було ще яке гостре слівце доточити, та роззирнувся навсібіч і здивувався: а куди ж се, думає, лиха година мене занесла?..

Не побачив Михась ні Кам’яної Могили, ні степу довкруг неї, ні коней своїх, що паслися в полі,— була перед ним якась величезна брама, пописана чудернацькими знаками, по обидва боки од неї горіли огні в залізних чашах, а що було о ліву руч і о праву, те все тонуло в непроглядній пітьмі.

— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — та що се зі мною!

Допіру промовив він тії слова, як захихотіло щось у пітьмі. На однісіньку мить вигулькнув перед брамою той клятий заєць, язика показав Михасеві та й щез.

А брама зарипіла іржавими завісами і поволі відчинилася.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Михась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи угорі, капає з них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Михась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І Троянів Ключ приніс?

— Приніс, — каже Михась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває,— каже Михась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами її Образ, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Михась.

І тоді простягнула вона руку.