Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— А є ще він живий на світі? — питається старий запорожець.

— Нема, батьку… — каже Обух. — Мало не сто год уже тому, як стратив його султан у Цареграді.

Старий і закивав, почувши теє.

— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Летяга-богатир на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

— Яке прокляття? — не втямив Михась. — Який Летяга?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Михася й серце стиснулося.

— Був то богатир, що немає вже таких на Січі та, певне, уже й не буде!.. Вищий од найвищих дубів, а силу таку мав, що сам колись розігнав орду біля Ніженя. Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

— За що?

— Бо якось чатував Летяга-богатир на Кичкасі та й заснув на чатах. Поки спав він, прослизнула повз нього буджацька орда, вдерлася в Україну і такого лиха накоїла, що посли волинські приїхали до Варшави на сейм у жалобних сукнях. Розлютився тоді Байда та й прикував його до скелі над Дніпром…

— Чув я й по-иншому про се… — каже Обух. — Казали січові діди, наче позаздрив гетьман, що Летяга більше горілки може випити, ніж він, та й звелів сонного в пута узяти…

— З нами сила та міць небесна! — каже Михась.

— Коли ж закував його Байда у заліза, — каже старий, — то пообіцяв гетьманові богатир, що умре він за те страшною смертю — за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?

— Так, батьку, — каже Обух.

Знову ой покивав головою.

— Все збувається, все!.. Казав Летяга, настане така пора, що прийде на Січ образ Матери Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і се збувається!

— А ти звідки знаєш?! — питає Михась.

Старий і всміхнувся.

— Дитино, — каже, — смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, сину, та треба вже рушати!

— Я і радий, — каже Михась, — та не знаю куди…

— Як мав я йти в Україну, — каже старий запорожець, — то приснилося, що чекає на мене Троянів Ключ біля Кам’яної Могили. Відпустить він мене до щурів да пращурів наших, бо вже сто год поневіряюся в сім падолі сліз…