Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

І почав сакви розв’язувати. От повечеряли вони, то Михась і каже:

— Певне, на чатах комусь уночі доведеться бути, еге ж?

— Та вже ж, — каже Обух. — Татарва тута вештається, то щоб не взяли нас у лика[42] сонних…

— То я перший буду чатувати, — каже Михась. — А то щось геть спати не хочеться!

— Як хоч, — каже характерник. — Після півночі збудиш мене.

Та й уклався спати, бо добряче-таки зморився за день. А Михась коней розсідлав і пустив пастися. Сам сів на каменюці й сидить.

Ніч була тиха та зоряна. Ніде ані шелесне — тільки цвіркуни сюрчать у траві та жаби часом озиваються на річці. Як уже до півночі йшлося, почала долати Михася дрімота. Струснув він головою раз, струснув удруге та й думає: «Е ні! Так не годиться — як засну, то похапають нас татаре, мов тих курей!» І підвівся. Пройшов туди та сюди, позіхнув та й знову вмостився на тій каменюці.

Коли ж це бачить: де не взявся заєць. Сів кроків за два од нього і вуха наставив.

Ти диви, думає собі Михась. Простягнув було руку, та заєць відскочив назад, а тоді сів на задні лапи і показав Михасеві язика.

— Що, — каже, — зловити мене хочеш?

— А то не зловлю? — питає Михась.

— А от і не зловиш!

— А от і зловлю!

— Дзуськи! — каже заєць. — Малий ти ще, хлопче!

Та й дулю скрутив передньою лапою.

— Осьо, — каже, — з’їж!

— А-а, — каже Михась, — так он ти який! Та я тебе зараз як спірву!..

І плигнув уперед, та хіба облизня й упіймав: відскочив сірий убік та й як чкурне! Схопився Михась на ноги і за ним. Біжить заєць через поле, та знай дражниться з Михася, — то язика покаже, вражий син, то дулі сукає. Женеться малий козак за ним, женеться, а клятий заєць далі та далі в поле його виманює. Аж раптом шаснув у якусь нору і зник із очей.

— A-а, — каже Михась, — тут я тебе і злапаю, бісова личино!

Та згарячу й поліз у тую нору. Темно в ній було, хоч ув око запали, та за мить стало видно світло попереду. Поплазував туди малий козак, обдираючи боки об глину, суху мов кремінь, та й знов на поверхні опинився.