Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Бий, хлопці, кляте поріддя! — крикнув отаман.

Тут і закрутилася колотнеча. Насилу рушило стадо з місця, щоб розірвати козацьку лаву, як гримнули запорожці з мушкетів та яничарок, аж луна покотилася понад річкою. Завищали вепри, загаласували кляті пекельниці, та розпався їхній клин од тої сальви, а далі пішла справдешня бійня. Ні слова ніхто не промовив — тільки мечі дзвонили, шаблі стукали по щитах та келепи[4] гупали, як у бубон. За якусь часину було вже й по всьому: притисли козаки нечисть до річкової кручі та й виполонили всіх до одної душі — не помогли бісурканям і вепри, що плигали на козаків та хапали їх іклами.

— А казали, смерть їх не бере!.. — буркнув отаман, витираючи шаблюку полою жупана. — Всі цілі?

— Шкурлата звірюка пощербила… — відказав хтось із козаків.

— Де він?

— Ондо лежить під берегом. Вепр із коня стягнув і мало ногу не перегриз.

— Їхати зможе?

— А хтозна…

— Напніть кирею[5] між кіньми і кладіть його туди, — звелів отаман. — Оружжя зібрати, нікому далеко не відлучатися — зараз і в дорогу!

А сам уклав шаблю до піхов та й пішов бойовиськом, роззираючись навсібіч і вдивляючись у тіла, що валялися на кризі. Довгенько ходив козак, аж ось нахилився і підняв якийсь згорток, що лежав на снігу.

— От і знахідка вам, панове! — каже запорожцям.

— А що то?

— А те, що пекельниці в саквах[6] везли!

Тут затіпався згорток на руках в отамана і заверещав, мов несамовитий.

— То се немовля?! — не повірили своїм очам запорожці.

— Козацьке се дитя, за которе ми кров’ю заплатили! — замислено відказав отаман. — А чи варте воно того, сам тільки Бог знає…

Почухали потилиці козаки.

— А що ж із ним отсе робити?

— Повеземо в Україну… до роду його!

— А як умре дорогою?