Розділ «Книга перша Тінь Триглава»

— Боже правий! — каже. — Бариле, се ти?!

— А то ж який дідько! — відказує йому той невесело. — То впустиш нарешті?

Тут і челядь наспіла із похіднями[7] та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі — ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

— Здоров, батьку! — каже той запорожець, ізлізши з коня.

— Здоров, козаче! — каже йому Чурай.

Та й обнялися і поцілувалися тричі.

— Не думав я й не гадав, — каже старий, — свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

— Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували… — каже Барило. — А се мої хлопці.

Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, — либонь, у добрячій сутичці побували.

— Гаразд, — каже, — ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

— А се що за дивина? — питається Чурай.

— А то, — сумно каже Барило, — тобі гостинець, батьку…

Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

— Хто се? — не втямив Чурай.

— Онук се твій, — каже запорожець. — Михасем зовуть.

— А Петро ж де?

Понурився Барило ще дужче.

— Довго казати, а ще довше слухати… Нема його живого.