Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Генріх у праведному гніві велів відтяти неуважній няньці голову, та Анна по доброті своїй душевній порятувала няньку. Мало не на колінах ублагала пощадити «дурну, хоч і добру дівку».

– Того, що трапилося, не змінити, а брати гріх на душу я не хочу… Благаю тебе, мій любий Анрі (так вона називала Генріха). Господь вчить нас прощати. Простимо няньку. Вона кару понесла й без нас. На небесах, як не на землі, за все буде відповідати. Та й загалом вона добра, хоч і неуважна…

Генріх махнув рукою.

– Гаразд! Нехай буде по-твоєму, королево. Слава богу, синок живий зостався. Але якщо з ним щось трапиться лихе – я няньку і на тім світі знайду.

Нянька сама собі вкоротить віку. Через дев’ять років, як урветься маленьке життя Роберта. Анна чи не найбільше його любила – з усіх своїх дітей. Роберт у неї вдався – його рудувате, аж вогняне волоссячко на голівці відливало золотом – як у мами. Але… Не жив бідний, а хворів. Відставав у розвитку від дітей свого віку, майже не говорив. Лише агуськав сам до себе, та іноді, як голуб’я, щось туркотів… Анна плакала ночами – щоб ніхто не бачив її сліз. Ні лікарі, яких навіть з Германії привозили, ні знахарі не зарадили. Роберта не стане в дев’ять років.

Анна утішала себе й чоловіка: Роберт – дитя безгрішне, а тому він у раю бавиться, там, де праведники живуть… Нам, додавала, треба теж не грішити, щоб по кончині заслужити рай небесний – там і зустрінемо нашого синочка дорогого, так рано втраченого…

Вірила тому, що казала, і плакала – так шкода було того рідного рудуваточубого хлоп’яти…

Третім народився син Гуґо (потім здобуде собі титул Великий Капетинг). Був одним з очільників Першого хрестового походу, брав участь у битвах. У 1101 році знову подасться у хрестовий похід, що стане для нього нещасливим. У Каппадокії хрестоносці будуть розбиті, а вождь їхній Гуґо Великий отримає тяжке поранення, від якого й помре. Цей знатний хрестоносець був жонатим на внучці другого чоловіка своєї матері Анни Ярославни – Рауля де Валуа де Крепі… Себто свого вітчима. Гуґо стане спадкоємцем могутнього графства Валуа свого вітчима, але скористатися ним не встигне…

Про єдину дочку Анни Ярославни Емму (свята Едігна) майже нічого не відомо, хоч вона й прожила довге (по тих часах) життя – 54 роки. Про неї більше відомо легенд, аніж фактів.

Проте більшість дослідників вважають: Анна таки народила дочку, що її батько-монарх у 1074 році буцімто хотів було насильно віддати заміж за нелюба… Як ото на Русі-Україні споконвіку казали: «Краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти». Але з ним дівчині не лише за стіл треба було сідати (це ще півбіди), а й у спільну постіль лягати…

Так про нелюба відгукувалися і у Франції. Тож і не дивно, що принцеса Емма, як батько-король зібрався було її за нелюба видати (з якихось своїх політичних міркувань) – втекла з Парижа. Буцімто хотіла дістатися материної батьківщини, золотоверхого Києва, про який стільки від неньки наслухалася, і там сховатися від батька-короля, але… Зуміла дістатися лише до околиць Мюнхена та й осіла в баварському селі Пух, де вчила дітей, лікувала хворих і все життя своє віддала турботі за ближніх. Це не лишилося непоміченим. Десь у XVI–XVII ст. католицька церква проголосила онуку Ярослава Мудрого блаженною. В ті часи це було великою шаною і нагородою за труди праведні на благо ближнього…

У словниках (хоча б і українських) можна прочитати тлумачення терміна «блаженство» – «дуже щасливо». Пригадується знамените: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона». Або: «Блаженний – пройнятий щастям, радістю; який виражає щастя, радість». Звідси блаженство – «велике щастя, велика насолода і раювання».

Науково-атеїстичний словник до терміна «блаженство» дає посилання: див. щастя. А щастя – це стан глибокого задоволення, що відчуває людина за життя, наповненого великим змістом, при досягненні заповітних бажань та значних цілей.

Але… «Незадоволення людей життям в умовах експлуататорського суспільства, а разом з тим і нездатність людей на певному історичному етапі перебороти ці умови, знаходить викривлене розуміння щастя… Релігія закликає всіх трудящих і пригнічених людей відвернутися від земного життя і шукати вище щастя – так зване блаженство. У вірі, в «стяжанні небесних радощів» (за буддизмом – у досягненні нірвани). Вічне блаженство релігія обіцяє людям після їх смерті: в раю, на небі». Про це і в Нагірній проповіді Христа, що увійшла в Євангеліє від Матфея і від Луки. Там наголошується: блаженними християнство вважає «вбогих духом», «плачущих», «кротких»… «Блаженні вбогі духом, бо їм належить царство небесне» – слова Христа, наведені у згадуваних Євангеліях.

Висуваючи поняття блаженства, релігія протиставляє його поняттю щастя, як вище нижчому.

У східнороманській міфології це – блажини, рахмани, праведний народ. Місце їх проживання – на тому світі та ще у пустелі або на міфічній річці Самбатіон. Вони дуже маленькі зростом, у них немає будинків, живуть вони в тіні дерев, окремо від дружин, з якими зустрічаються лише раз на рік; ходять голими, харчуються плодами, дні їх минають в постах та в молитвах – вони відмолюють гріхи людей. За іншими «твердженнями», блажини проживають у селах і містах, що з різних причин пішли під землю… Недарма ж серед простого люду поширені переконання, що блаженні – це не від світу цього, а тому їх (з їхнім дивним щастям) – треба просто жаліти. Як невиліковно хворих.

Емма-Едігна під кінець життя здійснила паломництво до Єрусалима, повернулася в село Пух, що під Мюнхеном, де й померла року 1109-го. Після смерті була оголошена святою. Останки дочки короля Франції і київської княгині Анни Ярославни нібито досі покояться в тім селі, під вівтарем сільської церквиці, яка вже давно дихає на ладан, але все ще якось тримається на світі білому.

Онук Рудольф (Рауль) I на прізвисько Хоробрий (1085–1152) – син Гуґо Великого, як і батько, теж був хрестоносцем.

Онука Елізабет (або Ізабелла) де Вермандуа – теж дочка Гуґо Великого (1081–1131) є предком всіх королів Шотландії, починаючи з Малкольма IV і наступних монархів Великобританії аж до нашого часу. У двох шлюбах народила 13 дітей, причому її дочка Ада де Варенн, завдяки шлюбу якої з Генріхом Шотландським і виникла спорідненість з королівськими домами Великобританії. Вважається, що вона проторила шлях своєї київської бабусі Анни. Видана заміж у 14–15 років за багатого й могутнього нормандця Роберта де Бомона, соратника Вільгельма Завойовника, не з любові (чоловік був старшим за неї на 33 роки) після 22 років шлюбу з ним і народження 8 дітей зрадила свого чоловіка з іншим знатним англонормандським аристократом. Як свідчать літописці, перший чоловік, дізнавшись про зраду, «помер від приниження» (правда, в 70 з чимось років – вік на ті часи вельми-вельми!), а щасливі коханці після його смерті узаконились шлюбом і народили ще п’ятеро діток.

Правнук Гуґо де Валуа (онук Гуґо Великого) згодом буде проголошений святим. По смерті свого батька Гуґо (його єдиний син) стане спадкоємцем всіх його родових володінь – Вермандуа та інших, – але в 1160 році добровільно відмовиться від усіх своїх земель і титулів, прийме постриг у ченці під ім’ям Фелікс і стане пустельником – з доброго, як кажуть, дива. Року 1198-го разом з іншим таким ченцем-пустельником заснує орден Св. Трійці (тринітаріїв), головним завданням якого буде звільнення (через викуп) християнських полонеників з мусульманської неволі. Року 1677-го Фелікс де Валуа буде зарахований до сонму святих католицької церкви. День пам’яті Св. Фелікса де Валуа – 20 листопада.