Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Вже тоді Рюриковичі шанувалися в Європі, особливо в династичних зв’язках християнських держав XI – початку XII ст. А це наочно свідчить про те, що Русь вже тоді була рівним у соціальному і політичному відношеннях партнером в єдиному культурному і політичному просторі Європи.

Багато синів і дочок Рюриковичів канонізовані Українською православною церквою. Правда, більшість – це благовірні князі, які багато зробили для зміцнення християнства. Є серед Рюриковичів і мученики за Христа, і святі страстотерпці – Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Василько Костянтинович, Роман Ольгович. Багатьом Рюриковичам поставлені в наших містах світські пам’ятники – Хрестителю Володимиру в Києві над Дніпром, Олександру над Невою, Ярославу – біля Золотих воріт, майже всім державним очільникам із сімейства Рюриковичів – хоча б на площі дитинця у Великому Новгороді, преподобному Миколі Святоші біля Святошинської райдержадміністрації Києва.

Серед численних нащадків сина короля Генріха та Анни Ярославни, короля Франції Філіппа і його першої дружини Берти Голландської (а отже, і самого Ярослава Мудрого) упродовж наступних століть в Європі діяли герцог Бурбон, Людовик I Кульгавий. Перший був прямим потомком Анни Ярославни у восьмому поколінні і Ярослава Мудрого в шістнадцятому.

Шотландські й англійські Стюарти через дочку короля Франції Карла VI Катерину Валуа теж були нащадками Ярослава Мудрого. Король Яків V через свою матір Маргариту Тюдор був потомком Анни Ярославни в п’ятнадцятому і потомком Ярослава Мудрого в шістнадцятому поколіннях. А сама Катерина Валуа була потомком Анни Ярославни в одинадцятому і Ярослава Мудрого – у дванадцятому поколіннях. Граф Карл Валуа (1270–1325) був потомком Анни Ярославни в сьомому коліні, а три останніх королі Франції із династії Валуа – Рюриковичі – теж були потомками Анни Ярославни вже в шістнадцятому поколінні.

Одна з прародительок Миколи II (це вже Росія), себто принцеса Шарлотта Гогенцоллерн (в православ’ї – Олександра Федорівна, дружина імператора Миколи I) – дочка прусського короля Фрідріха Вільгельма III. Серед їхніх предків – королі Великобританії та Ірландії. Виходить, останній самодержець всеросійський теж Рюрикович – потомок Ярослава Мудрого в двадцять восьмому поколінні, шістнадцять поколінь від Олександра III до Катерини Валуа і дванадцять поколінь від Катерини до Ярослава Мудрого.

Знаменита королева шотландців Марія Стюарт – теж із потомків Анни Ярославни. Російська імператриця Олександра Федорівна належала до потомків Ярослава Мудрого. В родоводі Миколи II та Олександри Федорівни є ще одна спільна лінія, яка пов’язує їх з Ярославом Мудрим – через англійського короля Едуарда II Плантагенета і французького короля Людовика IX Капета.

Мати Миколи II, імператриця Марія Федорівна, датська принцеса Дагмар, – теж належала до потомків Ярослава Мудрого. Загалом родовід Миколи II нараховує три лінії, що зв’язують його з великим князем Київським Ярославом Володимировичем, а звідси і з самим Рюриком.

Великобританія сьогоднішня. Нинішня королева Єлизавета II Олександра Мері Віндзор (р. н. 1926), її діти й онуки теж належать до потомків Ярослава Мудрого і Анни Ярославни, а отже, вони теж Рюриковичі. Королева є потомком Ярослава Мудрого в тридцятому поколінні.

І в сучасній Норвегії теж, виявляється, править далекий нащадок Ярослава Мудрого – король Харальд V (1937 р. н.) Він є потомком великого князя Київського Ярослава Володимировича в тридцять першому поколінні.

Іспанія. Нинішній монарх дон Хуан Карлос I де Бурбон (1938 р. н.), син графа Барселонського, теж Рюрикович. Чи, як один історик писав із захопленням: «Наш». Отож, виходить просто-таки мальовнича і вражаюча картина: як і англійська королева, і норвезький король, він, його діти й онуки – нащадки Ярослава Мудрого, а отже, й Анни Ярославни.

І все ж, і все ж таки…

«Відомості про життя нашої княжни, що була королевою Франції, є доволі скупі й при цьому суперечливі. Зокрема молоді роки Анни, проведені на батьківщині в Україні, а далі роки після смерті її другого чоловіка, проведені у Франції, залишаються й, здасться, залишаться назавжди цілковитою таємницею. Нерозв’язаним питанням залишаються її останні роки життя, її смерть і місце вічного спочинку. Не маємо нічого, крім сухих даних старих документів, що могло б нам дати ясний образ її постаті як королеви Франції, й зокрема нема ніяких відомостей про її зв’язки з рідним краєм, з батьком і всіма рідними. Важко ж допустити, щоб, живучи такий довгий час поза межами батьківщини, Анна не бажала мати новин з країни, в якій прожила 25 років свого дитячого й молодечого життя, й не інтересувалася життям і подіями на батьківщині. Якісь зв’язки з Україною мусіли бути, хоч би мінімальні, й навіть всупереч великій відстані і тодішнім трудним засобам комунікації.

Але сліди про них пропали навіки, присипані довгими сторіччями забуття. Єдиним, що залишило тривкий і видний до сьогодні слід життя й побуту Анни Ярославни у Франції, є збудований нею монастир з величною церквою Святого Вікентія в старовинному французькому місті Санлісі.

Невблаганний час, що в безупинному поході вперед немилосердо нищить усе на своєму шляху, не встиг змести з лиця землі цієї дорогої кожному українцеві пам’ятки. Струнка елегантна дзвіниця, що пнеться до неба, німі кам’яні мури, посивілі від старості, залишилися донині живими свідками небуденної події. Вони свідчать усією силою своєї наявності, що дев’ятсот років тому на королівському престолі Франції сиділа українка Анна Ярославна, що приїхала сюди з далекої української столиці – золотоверхого Києва.

Та, на жаль, мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі. Хоч і багато українців живе в гостинній і привітній Франції, та мало хто з них навідується до Санліса, щоб у старовинній церкві абатства Святого Вікентія схилити чоло перед пам’яттю визначної землячки. Українці забули свою княжну й залишили її пам’ять на поталу москалям.

Так, наче б мало ще було московської наруги над українськими святощами в самій Україні. Навіть тут, у Франції, своєю байдужністю чи легкодушністю дозволяють українці москалям красти наше минуле, обкрадати славу нашої батьківщини, зневажати пам’ять української княжни, бо ж москалі називають її московкою. Кожного року, принаймні перед останньою війною, організували московські емігранти в місті Санлісі більш чи менш урочисті маніфестації в пам’ять Анни Ярославни, прив’язуючи її ім’я до московського народу, щоб таким чином затіснювати вузли приязні з французьким народом нашим українським коштом. І чому тоді дивуватися чи обурюватися, що французи дивляться на Анну Ярославну не інакше як на московку?

Відколи живуть українці у Франції, то ще й ні разу досі не спромоглися вони засвідчити українськості української княжни. Сором палить обличчя, коли подумати про це. Але ще не пізно. Ще можна дуже багато зробити. Слід би українським культурно-освітнім централям Парижа в порозумінні з українськими церковними чинниками й під їх патронатом організувати кожного року українську релігійно-національну масову маніфестацію в Санлісі в пам’ять Анни Ярославни. Датою такої маніфестації може бути хоч би й дата посвячення церкви Св. Вікентія. Ми певні, що такі щорічні масові всеукраїнські маніфестації були б не тільки яскравим виявом нашого пієтизму до нашої княжни, але й у великій мірі вплинули б на французьку громадську думку й показали б французам, що їхня королева не московка, але українка. Крім цього, кожний свідомий українець повинен уважати своїм обов’язком принаймні один раз відвідати Санліс і церкву Св. Вікентія; в якій витає душа Анни Ярославни».

(Мирослав Небелюк «Анна Ярославна», Париж, 1952)

Песимізм українця з Парижа пана Мирослава щодо байдужості земляків до українських святинь, зокрема й святинь Анни Ярославни у Франції, здається, почав вже змінюватись на краще.

«Мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі…»