Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

Багато пропадає дітей…

Отож виникає запитання: що робити, коли пропала близька людина?

Головне – ні секунди не баритися, а звертатися негайно до бюро нещасних випадків. Через три доби подати заяву до міліції. Бажано надати фотографію зниклого, детально описати його зовнішність, знати групу крові та особливі прикмети…

Гм… А що робити, якщо тисячу літ тому у Франції пропала королева, яку (власне, її слідів) так досі й не знайдено?

Де, коли і як вона пропала, зникла, щезла і де упокоїлась навіки?

«Іноді люди зникають за власним бажанням…»

Людина – суспільна істота. (У спецлітературі підкреслюється: «Сутність людини розкривається в її діалектичній взаємодії із суспільством. Формування людини як особи можливе лише в суспільстві, тому суттєву характеристику людини становить сукупність суспільних відносин…» – і т. д., і т. п. Аж до посилання на К. Маркса, мовляв, тільки в суспільстві людина може розвинути свою справжню природу… – І так далі. Безперечно, лише в суспільстві та у взаємозв’язках з ним людина залишається людиною).

Отже, повторимо усім відому істину: людина – суспільна істота. Вона не може існувати без товариства собі подібних. І спілкуватися із ними вона має по кілька годин на добу – окрім сну.

Без суспільства людина – це просто…

Як Робінзон Крузо на безлюдному острові. Правда, до того, як потрапити на той острів, Крузо виховувався межи людьми і завдяки йому став тим, ким і став: людиною. (Хоча Дефо, створюючи свого Крузо Робінзона, дещо й облагородив його, адже він навіть за 28 років перебування в самотині на тім острові не втратив нічого людського. Селкірк, який був прообразом Робінзона Крузо, живучи на своєму пустельному острові, з роками навіть почав було й мову забувати. Бо ні з ким було йому спілкуватися на тім острові. Ще б трохи – й перетворився на тварину (еволюція розвитку, тільки навпаки)).

Себто людина повинна щодень і все життя спілкуватися з людьми, тільки тоді її знатимуть і пам’ятатимуть. Без суспільства вона не може жити. І в той же час нічого немає легшого й простішого для людини, як випасти із суспільства. А що з воза впало (запевняє відоме прислів’я), те пропало. У нашому прикладі людина, випавши із суспільства, просто губиться (пропадає, зникає, щезає) і живучи серед людей, перестає бути людиною. Часом на неї просто не звертають уваги.

Хоча б ті ж таки пенсіонери. Особливо міські, які якогось дня, вийшовши на заслужений відпочинок, – стають нікому не потрібними, опинившись у ситуації, про яку кажуть: мавр зробив своє (себто відробив, як у нашому прикладі), мавр може піти… Чи то пак – зникнути, щезнути, пропасти…

І залишається таким непотрібним, усіма забутим, щоб у чотирьох стінах отупіло сидіти, або те ж саме робити на лавочці перед під’їздом.

І чим довше такий викинутий з активного життя залишатиметься самотнім, тим швидше його забудуть. Та так забудуть, що ніхто потім і не згадає, що був колись і такий… Згодом його поховають, але мине небагато часу, і вже ніхто й не пам’ятатиме (та ще за відсутності рідні чи неуваги дітей) про нього, та як і коли він помер і де похований. (Скажімо, де ви бачили в наш час таких друзів, які б не забували пенсіонерів?.. Міф!)

Не виключено, що про Анну Ярославну не збереглося ніяких даних про її життя після полудня віку, про дату смерті та місце поховання тільки тому, що вона ще раніше випала з суспільства і втратила з ним контакті, спілкування.

Спершу вона офіційно втратила титул королеви, викликавши певні пересуди своїм другим заміжжям, а після негаданої смерті ще і графа Рауля і зовсім опинилася в ситуації риби, викинутої на берег.

По смерті графа Анна Ярославна змушена була залишити графський замок, де вона була графинею, і повернутися до Парижа, до сина-короля Філіппа, улюбленця свого. Але спільної мови з сином-королем так і не знайшла, як і з його двором. Син зберігав у стосунках з матір’ю дипломатичну коректність, та й по тому.

Анна Ярославна при дворі сина – і це вона, мати-королева! – залишалася самотньою і нікому не потрібною. Вирішила повернутися до Санліса, де швидко й назавжди випала з суспільства. І – як результат – ні рідних, ні друзів, ні просто добрих знайомих… Ні взагалі людей, яким би вона була ще потрібна.

Сини її – король Філіпп і граф Гуґо – теж про рідну матір забули. Сьогодні це не дивина, що діти забувають своїх батьків, байдужі і неуважні до тих, хто їх породив. Сьогодні цим нікого не здивуєш, сьогодні це вельми поширене явище. А тисячу літ тому?..

І тисячу літ тому було те саме – людська порода не швидко змінюється. Та ще в кращий бік. Сини короля Генріха, як уже мовилося, забули про свою неньку рідненьку, яка, на відміну від їхнього батька, тоді ще була живою. Хоч і втратила на той час все, що до того мала. Як і віру в життя. І в його подальший смисл.