Розділ «Епілог. П’ятдесят один кілометр на північний схід від Парижа…»

І це вона – королева Франції!

Сини, як це тоді водилося та й тепер водиться, були зайняті своїми справами, своїм життям – старший Філіпп троном та зміцненням королівської влади, яка тоді, ніде правди діти, була ще слабенькою, менший Гуґо – Хрестовими походами. Де вже їм було дбати про рідну матір! Хоч зовні все було ніби гаразд: сини були чемно-ввічливі з матір’ю (правда, від їхньої чемної ввічливості мати аж мерзла) та й те про людське око.

Суспільство забуло її ще живою. Крім слуг, вона більше ні з ким не спілкувалася, і гостей вельможних у неї вже не було. Вельможні гості втратили до графині-вдови будь-який інтерес. Не при владі ж вона, то й для чого вона їм? Як, між іншим, і вони їй. Вже не королева Франції і навіть не мати короля, якщо покинула його двір у Парижі на острові Сіті і перебралася в санліську глушину.

І Анна Ярославна, вчора ще у всіх на виду і всім потрібна, коли вона мала сотні друзів і тисячі тих, хто багнув її уваги, опинилася в самотині і забутті. Ніби вона до того й не жила.

Може, мав рацію історик М. Ф. Котляр: «Анна померла у Франції й була там похована. За довгі роки життя на чужині вона втратила зв’язок із батьківщиною, про неї там забули. Князівську родину роздирали усобиці, брати невпинно воювали один з одним. Нікому не було діла до далекої королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неї жодний давньоруський літописець…»

Її почали забувати і забули ще за її життя в санліській глушині.

Поховали королеву слуги, але й вони швидко забули про свою пані – нащо вона їм, мертва.

Творці хронік теж її забули і не згадували більше у своїх писаннях.

Час летить швидко, і наступні покоління вже не пам’ятали королеву Анну. Так закінчила життя Анна Ярославна. А чутки про те, що вона буцімто перед смертю повернулася на свою батьківщину, на Русь Київську, – всього лише чутки. Подібна подорож наприкінці життя була їй вже не під силу. Та й сенсу в ній вже не було.

Ось тільки хто скаже: де?

Десь, певно, в Санлісі, що його вона так любила за життя. Але де саме – це вже таємниця, яка, схоже ніким не буде розгадана. Забуту ще за життя, після смерті не воскресиш. Хоча… Нині Франція, ніби схаменувшись, ніби відчуваючи перед нею свою провину, пишається нею, своєю королевою. Ось тільки ніхто не відає у Франції, де вона знайшла свій вічний спочивок.

Франція і сьогоднішня спадкоємиця Київської Русі Україна спохопилися і заходилися гарячково гадати: де поділася одинока, усіма забута ще наприкінці життя королева?

Раніше треба було турбуватися – століття та й століття тому…

А тепер…

Що тепер?

Самотність – і не на пустельному острові, а серед людей, – це як бездонне море. Воно поглинає всіх забутих та самотніх. Але тим, хто когось забув, це так не минеться. Тож не забуваймо відомої істини: якщо ми когось забули, то хтось забуде нас – все в цьому світі повертається, і за все треба платити.

…Буцімто (але це з розряду міфів чи легенд, а може, й містики):

Іноді місячної ночі, як мешканці Санліса, наморившись щоденними клопотами, засинають, наче провалюються в сон, вулицями містечка ходить жінка в короні на вогнистій, аж золотій, голові. І чого вона ходить, що вона шукає – того ніхто не знає. Вранці жінки шепочуться між собою:

«Знову вночі бачили Аннет із Києва. Мабуть, шукає людей, які її колись забули. А забувши, загубили її… А тепер бідкаються, що не відають, де вона поділася, Анна Київська, королева наша…»

І трохи всім стає моторошно. Та ще як згадати: якщо ти когось забув – тебе теж неодмінно забудуть…