Розділ «Вахтанґ Кебуладзе Чарунки долі»

Отже, освіта в широкому сенсі цього слова — це процес, завдяки якому людина, розвиваючи в собі добрий смак і здатність до неупередженого судження, може стати повноправним членом «доброго суспільства». Відповідно до цього, прислів’я «У кожного свій смак» означає не те, що не можна встановити загальні принципи смаку, а те, що через освіту треба набути власний смак, аби бути здатним сперечатися з іншими щодо питань доброго смаку.

Варто зазначити, що «добре суспільство» виникає як «суспільство освіти» або «освічене суспільство» в результаті руйнування жорсткої ієрархії, відповідно до якої суспільство поділяється на вище і нижче не згідно з освіченістю власних членів, а внаслідок кровного успадковування.

Тут маємо врахувати ще одне важливе розрізнення, а саме розрізнення освіти й навчання. Завдяки освіті людина виробляє добрий смак і здатність на підставі смаку самотужки висловлювати власні судження. Говорячи мовою Імануеля Канта, освічена людина — це людина, здатна самотужки користуватися власним розумом. Натомість навчання допомагає людині розвинути деякі природні здібності й набути практичні навички, завдяки чому навчений індивід здатний досягати доволі високих результатів у певній професійній діяльності, що сьогодні дає йому змогу потрапити до «вищого суспільства», яке не обов’язково є добрим. Можна сказати, що добра освіта з необхідністю передбачає добре навчання, натомість добре навчання не обов’язково передбачає добру освіту. Людина може бути високим професіоналом в окремій сфері діяльності завдяки тривалому навчанню, але при цьому так і не набути здатності самостійно судити про кожну життєву ситуацію на підставі доброго смаку та здорового глузду.

Здається, що здоровий глузд — це щось притаманне будь-якій нормальній людині від природи. Проте це не зовсім так. Насправді людина як розумна істота, як homo sapiens, від народження має здатність формулювати розумні судження, тобто має здоровий глузд. Але ця здатність потребує культивування, адже дитина ще не здатна до цього. На жаль, багато дорослих людей також не розвинули в собі цю здатність. Здоровий глузд — це не даність, а можливість. Аби здійснити її, людина потребує освіти.

Принагідно згадаємо, що дослівним перекладом англійського аналогу здорового глузду, common sense, є «спільний сенс» або «спільне чуття». Але чуття чого? Можна припустити, що це спільне чуття смаку. А ми вже бачили, що саме освіта покликана розвинути в людині смак і здатність вільно судити відповідно до нього.

Але завдяки чому освіта сприяє тому, аби людина розвинула таку здатність? Як освіта культивує первинну здатність людини розумно розмірковувати? Як освіта допомагає сформувати смак і розвинути здоровий глузд? Одна з найочевидніших відповідей така: завдяки залученню до культурної традиції всього людства. Якщо вірити американському поетові Томасу Стернзу Еліоту, аби залишитися поетом після 25 років, треба мати відчуття традиції. Для прагматично зорієнтованого навчання таке залучення до традиції і культивування доброго смаку виглядають зайвими і необов’язковими. Та чи не робить людину людиною саме щось необов’язкове? Важко нехтувати нав’язливістю прагматичних проблем, розв’язання яких дає змогу досягнути успіху. Та чи не зумовлена людяність саме здатністю до такого нехтування? Чи не є людина як така чимось необов’язковим, як і сама поезія? Скористаймося висловом Фридриха Ніцше, зухвало викривляючи його сенс, і запитаймо: чи не є людське завжди надто людським?

У творі «Критика сили судити» Кант розрізняє вільну красу і залежну красу. Вільна краса не залежить від мети, якій слугує красивий предмет. На відміну від цього, залежна краса предмета завжди пов’язана з метою його існування. Людина відрізняється від інших живих істот тим, що може насолоджуватися вільною красою. Аби насолодитися красою квітки, нам не обов’язково знати, що вона покликана привабити до квітки комах, які запилюють її. Вільна краса зайва в цьому світі, а отже, необов’язкова. Втім, саме чутливість до неї робить людину людиною. Саме ця здатність сприймати вільну красу робить людину «вінцем творіння» і вказує на наше «моральне призначення». Ця здатність об’єднує в собі ідеал добра і краси, адже справжні добро і краса цінні самі по собі, а не тому, що завдяки їм можна досягти якихось прагматичних цілей. У цьому сенсі можна говорити про моральне чуття, в якому нам дано добро як таке, що не потребує підтвердження власного статусу. Отже, виявляється, що освіта, яка розвиває естетичний смак прекрасного, також слугує для формування людини як моральної істоти.

Така позиція, звісно, може наразитися на іронію. Витончену чуттєвість не завжди супроводжує моральна досконалість. Говорячи мовою Оскара Вайлда, добре почуватися і добре поводитися — це зовсім різні речі. Проте хоча ці речі й нетотожні, вони взаємопов’язані. В ідеальному суспільстві добра поведінка є запорукою доброго самопочуття, але в реальності таке суспільство перетворюється на найжахливіші форми тоталітаризму. Аби добре почуватися в доброму суспільстві, необов’язково, але бажано добре поводитися. Аби почуватися добре в поганому суспільстві, треба поводитися вкрай погано, що часто-густо в такому поганому суспільстві дає змогу потрапити до вищої його верстви. Утім, де та межа зла, за якою людина не просто втрачає право належати до доброго суспільства, але й уже не є людиною? Коли відсутність смаку стає не просто естетично вульгарною, а й морально злочинною, згасання здорового глузду призводить до недоумства, а неосвіченість і безграмотних марґіналів, і навчених професіоналів перетворюється на нелюдяну жорстокість?

Влада і насильство

На думку Фридриха Ніцше, людина — це недоконана або хвора тварина. Наша хвороба полягає в тому, що коли ми народжуємося, наші інстинкти не розвинуті достатньо для нашого виживання. Тварина від народження має необхідний для виживання в її середовищі набір інстинктів. Натомість людина потребує інших, аби вижити. Інші люди виховують нас і навчають виживати. Так цей ґандж людини перетворюється на її перевагу. Людина отримує свою людяність від інших, а заразом свободу. Тварина може вижити у звичному середовищі завдяки інстинктам, але гине, якщо середовище докорінно змінюється. Тварина прикута власними інстинктами до власного середовища, як невільник ланцюгами до стіни камери. Людина — вільна, але вільна завдяки іншим людям, що навчили її виживати в будь-яких умовах, компенсуючи брак інстинктів здатністю мислити. Утім, розум — це не так ознака, як інструмент людяності. Інструмент можна застосовувати правильно, і тоді він допомагає досягти бажаного результату. Але інструмент можна застосовувати й неправильно. Тоді він може становити загрозу для того, хто його застосовує. Розум не завжди рятує нас від жахливих помилок. Обожнення розуму в Просвітництві наївне й небезпечне. Так, людина — це розумна жива істота, але розумність не вичерпує людяності. Можна бути вкрай розумним і геть нелюдяним. Чи це не так? Чи справжня розумність завжди пов’язана з моральністю? Але навіть аби взагалі усвідомити сенс цього питання, треба врахувати дві взаємопов’язані особливості людини, про які вже йшлося: людина — вільна істота й людина настільки людина, наскільки вона живе спільним життям з іншими людьми. Саме ці дві ознаки, на думку Макса Шелера, є характерними для людського духу, який відрізняє нас від решти форм життя.

Аристотель уважає, що головним людським прагненням є прагнення до блага. Але до якого саме блага, адже їх багато? Тож ми маємо вибудувати ієрархію благ, аби зрозуміти те, до чого варто прагнути. Аристотель, запитуючи про ту сферу нашого життя, в якій цю ієрархію може бути встановлено, відповідає, що це сфера політики. Відповідно до цього, найголовнішою наукою буде політична наука, або наука про державу. Такі міркування Аристотеля можуть здатися дещо дивними й такими, що обґрунтовують сучасні форми тоталітаризму й авторитаризму, в яких блага окремих громадян підпорядкуються загальному благу держави, зрештою, не держави загалом, а державної влади. Утім, таке тлумачення Аристотелевої думки є наслідком не зовсім коректного перекладу Платанового твору «Πολιτεια» як «Держава». Натомість усіма романськими мовами й англійською це поняття перекладається словом, похідним від латинської словосполуки «res publica», що дослівно означає «спільна справа», а в сучасній українській має відповідник «республіка»[34]. Отже, для Аристотеля, який використовував інтелектуальний словник Платона, сферою встановлення найвищого блага була сфера спільних справ людей.

Людина може бути вільною і сильною лише разом з іншими людьми. Лише разом з іншими можна встановити справедливу владу, яка була би проявом спільної сили і водночас гарантом свободи кожного. Англійське поняття «power», як і німецьке поняття «Macht», слід перекладати як «сила», «могутність», «влада», «держава». Тобто в цих мовах одне й те саме слово означає і силу, і владу. Водночас англійський термін «violence», який українською слід перекладати поняттям «насильство», що етимологічно пов’язане з поняттям «сили», в самій англійській мові, як бачимо, не має жодного стосунку до поняття «power», але збуджує такі сенсові конотації, що часом цей термін варто перекладати як «жорстокість» і навіть «злочин». Дещо складніше з німецьким словом «Gewalt», яке можна перекласти, знов-таки залежно від контексту, такими різними поняттями, як «влада», «сила», «могутність», «насильство». Тут справді вкрай важливий контекст вжитку цього поняття. Дуже показовою є німецька ідіома «die Gewalt geht vor Recht» (сила випереджає право), причому силу тут, безперечно, слід розуміти в негативному сенсі, адже вона протистоїть в цьому вислові праву (Recht), а отже, й справедливості (Gerechtigkeit). Похідне від поняття «Gewalt» слово «Vergewaltigung» (зґвалтування) виражає один із найтяжчих злочинів, який має карати справедлива влада (Macht), спираючись на законну й легітимну систему права (Recht), що діє у суспільстві. Сила як насильство (Gewalt) протистоїть праву і справедливості, а отже, докорінно відрізняється від сили справедливої влади (Macht).

У зв’язку з цим спадає на думку фатальне перекручення засадничої ідеї Ніцше через її неадекватний український переклад. Одне із центральних понять Ніцшевої концепції «der Wide zur Macht» перекладають як «жадання влади» й, відповідно до цього, інтерпретують як прагнення до політичного панування, яке дає право застосовувати насильство заради самоствердження. Натомість цей концепт слід було б перекласти як «воля до сили», адже у філософії самого Ніцше він означає радше природне тяжіння до життєвої та духовної могутності. Тут відбувається низка перекручень. По-перше, це психологізування антропологічно-онтологічного поняття через неадекватний переклад поняття «Wille» як «жадання», а не як «воля». Українські перекладачі, як на мене, виявилися заручниками побоювання росіянізмів і вкотре продемонстрували, що дехто з нас ще перебуває в тіні імперської культури, адже в такий спосіб вони викривили український переклад і марґіналізували його на тлі адекватнішого російського. Річ у тому, що воля — це фундаментальна характеристика людської природи, яка до того ж іще й здобуває онтологічний статус у тій інтелектуальній традиції, до якої належав Ніцше. Адже в його понятті ми безперечно чуємо відлуння назви центрального твору Артура Шопенгавера «Світ як воля і уявлення» («Die Welt als Wille und Vorstellung»). Для Шопенгавера воля — це не лише психічна здатність людини, а й принцип самого світу. Натомість жадання — це психологічне поняття, яке описує певний стан індивідуальної свідомості. По-друге, це політизація антропологічного поняття, зумовлена вже згаданою двозначністю поняття «Macht», яке можна перекласти і як «сила», і як «влада». Поняття сили у Ніцше не можна звести тільки до політичної влади, яка є лише одним із проявів цієї сили. Ніцше йдеться про засадничу життєву силу, а не про політичне панування, яке до того ж за певних соціально-історичних умов може втратити силу й перетворитися на насильство.

Влада — це сила, що виникає в невикривленій, або нормальній комунікації, тобто в гармонійному спільному житті людей.

Отже, умовою генерування влади є «життя людей разом». Життя разом — це не просто фізична сумісність у просторі й часі, адже фізичне перебування великої кількості людей поруч за відсутності нормальних людських стосунків між ними може призвести до майже цілковитої втрати влади, тобто безсилля, що його компенсує насильство у такому політичному утворенні, як тиранія. Найяскравішим проявом такого перебування людей поруч за відсутності будь-якої спільності є концтабір. Утім, насильство, за влучним виразом Ганни Арендт, може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Концтабір — це простір насильства, а не влади.

Радикалів — байдуже, лівих чи правих, чи то комуністів, чи то нацистів і фашистів — від лібералів відрізняє нерозуміння відмінності між владою і насильством. Для комуністичної ідеології типово ототожнювати поняття влади і насильства. Принаймні, починаючи з роботи Леніна «Держава і революція», в цій традиції державу однозначно розглядають як апарат насильства. Одному з розділів цього твору він навіть дає назву «Держава — знаряддя експлуатації пригніченого класу». Відтак держава постає як зло. Це зло може бути необхідним як «диктатура пролетаріату», на шляху до звільнення від будь-якої держави взагалі, а отже, від влади як такої. Проте незаперечним визнається те, що будь-які владні стосунки зумовлюють насильство. Така начебто гуманістична критична позиція щодо природи влади, з іншого боку, легітимує необмежене насильство. Адже якщо суспільство ще потребує держави, то вона неодмінно має практикувати насильство. І тут спрацьовує інфернальна формула: що гірше, то краще. Що вищий рівень насильства, то швидше він приведе до подолання будь-якої форми влади, а отже, насильства взагалі. Праві, натомість, обожнюють державну владу. При цьому байдуже, чи вважають вони її справді даною від Бога, як це стверджують різноманітні теократичні концепції, чи розглядають її як вищий продукт природної еволюції, найдосконаліше утворення, що виникає в природно-історичному процесі. Ліві вважають будь-яку державну владу насильством і прагнуть знищити її насильницьким шляхом, праві вважають будь-яку державну владу насильством, а отже, свідомо застосовують насильство для підтримки державної влади. Обидва шляхи ведуть до знищення влади як прояву сили суспільства, знесилення суспільства і, зрештою, до масового вбивства людей як прояву необмеженого насильства, що завжди є ознакою слабкого суспільства. У такому суспільстві людина втрачає людяність, але й не перетворюється на справжню тварину. Адже аби бути твариною, людині завжди бракує потужності інстинктів. Унаслідок цього людина перетворюється на монстра, що не є ані твариною, ані людиною.

Тож у яких формах соціальної організації можлива невикривлена комунікація, що породжує владу як справедливу силу? Де ті традиційні форми організації спільного життя?

У дещо парадоксальний спосіб можна сказати, що в сучасному суспільстві певною мірою традиційним інколи стає саме нетрадиційний спосіб повсякденного життя. Найяскравіше це можна продемонструвати на прикладі такої форми суспільного життя, як родина. Адже сьогодні типовішими і, можна сказати, традиційними стають альтернативні форми організації стосунків представників однієї генерації між собою та представників різних генерацій: велика кількість самотніх чоловіків і жінок, які самі виховують своїх дітей, інституція адаптації дітей, гомосексуальні шлюби, визнані в деяких сучасних демократіях, тощо. На тлі цих трансформацій класично моногамної європейської сім’ї традиційна ісламська полігамія виглядає не такою вже екзотичною.

Справедливу владу ґенерує те суспільство, в якому тривалий час існують визнані більшістю членів суспільства форми спільного життя й межі, які відокремлюють приватний простір від публічного.

Руйнація меж між сферою приватного та публічного призводить до найжахливіших форм тоталітаризму або корупції. Людина втрачає вкоріненість у приватності, у звичних формах повсякденного життя, стосунках між батьками та дітьми, чоловіком і дружиною, друзями або у будь-яких інших стосунках заведених форм повсякденного людського спілкування. Зі слабкого, здатного помилятися учасника повсякденних інтеракцій, який, попри всю свою слабкість і недосконалість, має відповідати за свої помилки, вона приречена перетворитися або на первинну інстанцію встановлення загальнолюдських правил поведінки, або на марґінала, істоту, позбавлену моральної відповідальності за свої вчинки, а заразом і гідності. Отже, процес вторгнення приватного в публічне має і свій зворотний бік: вторгнення публічного у сферу приватного. Це призводить до розмивання відмінності між публічним і приватним аж до їхнього цілковитого злиття у формах тотального державного контролю за приватним життям особистості й перетворення окремих особистостей на функції державного контролю за приватним життям інших особистостей у вигляді домінації бюрократичного апарату тоталітарної держави. При цьому цей бюрократичний апарат у жахливо перекручених формах відтворює приватні стосунки пересічних людей. Його неспроможність підтримувати справжні людські стосунки, що ґрунтуються на емоційних зв’язках спорідненості, кохання та симпатії, породжує корупцію. Цю корупцію виправдовують як єдино можливу систему міжлюдських стосунків у соціальному просторі викривленої комунікації, в якому місце живих особистостей посідають штучні ерзаци загальнолюдських позицій, фантоми людських чеснот, вимогливі та безжальні. Сховатися в цьому кафкіанському просторі можна лише у невимогливості родинних або дружніх стосунків, у яких панує взаємодопомога, базована на відчутті кровної спорідненості або духовної близькості. Утім, соціально дезорієнтована людина віднаходить цю затишну атмосферу вже не у справжній родині або інших приватних утвореннях, а в суспільних ерзацах спільності. Корупція починається там, де публічність заступає приватність і перебирає на себе її питомі характеристики інтимності й взаємодовіри, але перетравлює їх і перетворює на безсоромну взаємозраду заради вдаваної спільності, яка — завжди невдало — імітує втрачену затишність справжньої приватності.