Розділ 2 Між двох світів

Хтось може заперечити, що «Boeing», «McDonnell Douglas» і «Lockheed Martin» — це приватні компанії, тож уряд США не мав зобов’язань їх рятувати. І частково матиме рацію. Проте лише частково. Щоб довести логіку своїх міркувань, наведу ще один, дещо інший приклад, який не стосуватиметься приватного капіталу, а саме — опишу банкрутство міста Детройт, штат Мічиган, США, найбільше муніципальне банкрутство впродовж історії Америки.

На початку 1950-х місто Детройт — серце американського автомобілебудування — із населенням 1,8 млн мешканців перебувало в переліку найбільших і найбагатших в Америці. У середині 1950-х, із огляду на активізацію відтоку населення до передмістя, представники середнього класу — інженери, кваліфіковані робітники тощо — продавали житло та виїжджали за межі міста. Оскільки найбільш платоспроможне населення роз’їжджалось, місто стикнулося із фінансовими проблемами. Слідом за середнім класом до передмістя перебиралися лікарі, юристи, власники магазинів, салонів і ресторанів, банки. У місті залишалися лише безробітні та малоосвічений, низькокваліфікований люд, переважно афроамериканці. Різке ускладнення ситуації 1973 року пов’язане з тим, що нафтова криза болюче вдарила по американському автопрому (офіси трьох основних автомобілебудівних компаній США розташовувалися саме в Детройті): припинили функціонування заводи, люди втрачали роботу та залишали місто. До початку нового тисячоліття цілі міські квартали стояли пусткою. У двотисячних ситуація стала тільки гіршою. Місто Детройт, населення якого скоротилося до 700 тисяч, 18 липня 2013-го було визнано банкрутом. Заборгованість міста на той момент перевищувала 20 мільярдів доларів.

Я не стверджую, що влада штату Мічиган не намагалася врятувати місто від економічної депресії та банкрутства. Однак ніхто не «витягував» Детройт із фінансової ями за рахунок інших міст чи надходжень з інших галузей промисловості США. Американська модель розвитку була причиною вибухового зростання Детройта в 1940-х, вона ж — причина його деградації наприкінці ХХ століття. Детройт занепав, і ніхто не прагне рятувати місто за будь-яку ціну. Скажете: жорстоко? Так. Але мені здається, це все ж краще, справедливіше, ніж безкінечно «тягнути» гроші з інших галузей, над силу підтримуючи на плаву давно віджиле місто (підприємство чи навіть галузь). Повернімося до прикладу із російськими авіабудівними підприємствами ВАСО та КАВО. Їхні працівники є невільниками: вони ніколи не виступлять проти влади, бо саме влада їх годує.

Наведені міркування окреслюють основоположну відмінність між людьми «східного» та «західного» світоглядів. Якщо в Україні (чи Росії) влада вирішить припинити функціонування збиткової шахти, винною оголосять владу. Ніхто із шахтарів і чути не захоче нічого про те, що вугілля із цієї шахти низькоякісне, остання давно дотаційна та для держави дешевше купувати вугілля у Південній Африці. Шахтарі почнуть страйкувати, вимагаючи роботи та високої зарплатні. Коли закривають завод у Америці, люди знімаються з місця та вирушають на пошуки кращої долі. У вільній країні ніхто не стоїть над тобою з канчуком чи нагайкою, та водночас ніхто не допомагатиме, якщо твій продукт, результат твоєї діяльності раптом стане непотрібним на ринку.

На початку 2000-х Україна зависла поміж двох світів, прагнучи до цінностей західного світогляду, однак не позбувшись особливостей східного. Упродовж п’ятнадцяти років від здобуття незалежності українці зрозуміли, що таке свобода. 2014-го довели, що хочуть жити вільними, проте багато досі не усвідомили, що за свободу потрібно не лише боротися: за свободу необхідно платити, причому навіть після того, як її здобули.

Описані особливості менталітету, а також невдоволення колотнечею у верхніх ешелонах влади, зокрема конфліктом між Ющенком і Тимошенко, безперервним протягом 2005–2010 років, — ось причини повернення 2010 року до влади проросійських політиків: Партії регіонів і комуністів. Остаточна зміна влади відбулась у лютому 2010-го, коли Віктор Янукович — малоосвічений функціонер із Донбасу з кримінальним минулим — із другої спроби став президентом України. За два місяці після свого обрання — 21 квітня 2010 року — Янукович і президент Росії Дмитро Медведєв підписали у Харкові угоду, згідно з якою Україна отримувала 100 доларів знижки на російський газ в обмін на продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі до 2042 року. Проєвропейські та націоналістичні сили в парламенті збунтувалися, вважаючи цей договір державною зрадою.

Через тиждень, 27 квітня, у Верховній Раді відбулася ратифікація харківських угод. Голосування супроводжувалося бійками депутатів, використанням димових шашок і киданням яєць у спікера Верховної Ради Володимира Литвина[34]. Попри все, домовленості було схвалено: Партія регіонів до того часу шляхом підкупу та залякувань змогла сформувати пропрезидентську/проросійську більшість і назбирати достатню кількість голосів. За ратифікацію проголосували 236 народних депутатів за необхідних 226 голосів.

В історичній перспективі харківські угоди виявились пустушкою, не вартими паперу, на котрому їх надруковано, а весь галас довкола договору — безглуздим, оскільки, як на мене, 2010 року Путін уже мав на столі план захоплення Криму та вторгнення на схід України. Проте тоді, 2010-го, чимало громадян України ратифікацію харківських домовленостей сприйняли як болісний провал у зовнішній політиці, надзвичайний стратегічний прорахунок. Народ обурився, проте до масових виступів не дійшло. Серед українців розчарування Помаранчевою революцією було настільки сильним, що до грудня 2013-го мало хто вірив, що коли-небудь люди вдруге вийдуть на Майдан, щоб відстояти власні права та спробувати поборотися за кращу Україну.