Розділ 2 Між двох світів

Російська пропаганда стверджує, що Чорноморський флот не залишився у складі ВМС України винятково через небажання моряків і офіцерів флоту присягати на вірність Україні. Це ще один міф із тієї опери, що й історії про нерозривну дружбу та братерство, утиски російськомовних в Україні та легіони кровожерливих націонал-фашистів, які після Революції гідності 2013–2014 років нібито тероризують населення на сході країни. 22 лютого 1992 року присягу на вірність Україні склав 880-й окремий батальйон морської піхоти — найкращий у Чорноморському флоті за результатами попереднього, 1991-го, року. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон (до початку квітня Чорноморський флот формально перебував у підпорядкуванні штабу в Москві). Після цього бойові з’єднання флоту почали комплектувати винятково з росіян, а за місяць головнокомандувач ЧФ Ігор Касатонов[24] перейшов до більш рішучих дій, наказавши російським морським піхотинцям узяти під охорону школу прапорщиків у Севастополі, де було розміщено організаційну групу з формування ВМС України, штаб військово-повітряних сил Чорноморського флоту та штаб Кримської бази у селищі Новоозерне (тамтешній взвод охорони також розформували через складання присяги на вірність Україні).

5 квітня 1992 року президент України Леонід Кравчук підписав указ «Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування Міністерству оборони України».

7 квітня 1992 року президент Російської Федерації Борис Єльцин видав указ «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту».

Уночі проти 8 квітня з причини складання присяги на вірність Україні офіцерами штабу Кримської бази до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ї дивізії берегової оборони Чорноморського флоту. У води озера Донузлав увійшли два ракетні катери та два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав присягу на вірність Україні.

Напруження наростало. 23 червня в Дагомисі[25] пройшла зустріч Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука, мета якої — покласти край «війні указів». Сторони домовилися про подальший розвиток міждержавних відносин з урахуванням необхідності продовження переговорного процесу зі створення ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту СРСР. Насправді жодних змін не відбулося. Попри підписані домовленості, за місяць після переговорів ситуація заледве не набула форми відкритого збройного конфлікту. Спочатку 9 липня 1992 року склав присягу на вірність Україні особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону, після чого росіяни підняли по тривозі 810 бригаду морської піхоти, штурмова група якої захопила та надалі утримувала комендатуру. А потім, 21 липня 1992 року, сторожовий корабель СКР-112, під українським прапором, залишив Кримську базу (Донузлав) і вирушив у напрямку Одеси. Протягом 8-годинного переходу корабель переслідували скеровані з російського командного пункту кораблі. З боку Одеси на підтримку СКР-112 надійшли українські винищувачі та прикордонні катери. З огляду на загрозу бойового зіткнення російські моряки не виконали наказу зупинити корабель «у будь-який спосіб».

1993-го російська військова розвідка взялась за підготовку операції з відокремлення півострова Крим від України за схемою, вже апробованою у Придністров’ї. Серед першочергових заходів — видання консульством РФ російських паспортів громадянам України, які працювали на об’єктах Чорноморського флоту. Розвідка флоту фактично діяла як штаб із координації зусиль сепаратистських сил у Криму. До ініціатив останньої належало створення незаконних збройних формувань, поява російських козаків і функціонування організації на кшталт «Русского движения Крыма». Одночасно керівництво проросійської частини Чорноморського флоту виношувало «задум застосування сил і засобів у разі збройного конфлікту з Україною». Для забезпечення реалізації такого проросійське командування розпочало підготовку до реальних бойових дій. Зокрема, збільшило чисельність 810-ї бригади морської піхоти до штатів воєнного часу, тобто від 800 до 2500 осіб, і з огляду на перспективу вуличних боїв оснастило її батальйоном танків Т-64 і ручними вогнеметами. Розвідка ЧФ також сформувала прообраз «кримської армії» (загін «Скорпіон» у Сімферополі), розробляла плани захоплення ключових об’єктів військ ППО України в Севастополі. Загалом тривала підготовка до справжньої війни: невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти…

Зрештою ситуацію на півострові стабілізувало введення у Крим майже 60 тисяч бійців прикордонних військ України й української Національної гвардії. 15 квітня 1994 року в Москві президенти Росії та України підписали договір про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту, в межах якого йшлося про окреме базування ВМС України та ВМФ Росії. Згідно з угодою Україні переходило приблизно 20 % кораблів Чорноморського флоту. Згодом через провальний штурм Грозного[26] кремлівські геополітики вгамувалися. 7–8 лютого 1995 року в Києві укладено домовленості про базування Чорноморського флоту Росії в місті Севастополь на території Кримського півострова.

31 травня 1997 року в Києві було підписано великий україно-російський договір про дружбу, співробітництво та партнерство, яким охоплено підсумкові міжурядові домовленості стосовно статусу та розташування Чорноморського флоту Росії на території України, параметрів поділу флоту та взаєморозрахунків, пов’язаних із цим поділом і розміщенням російських кораблів у Криму. Відповідно до договору російський Чорноморський флот мав би базуватися у Севастополі протягом 20 років, тобто до 2017-го. За 20-річну оренду бази ВМФ у Севастополі Росія сплатила Україні всього 2,5 млрд доларів.

Один із основних пунктів українсько-російської угоди — це домовленість, що сторони «будуватимуть свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску».

Нову міжурядову газову угоду між Україною та Росією було підписано восени 2001 року. Період чинності договору — до 2013-го. В угоді чітко зафіксували ціну на російський газ — 80 доларів за одну тисячу кубометрів.

У цей час нове політичне керівництво РФ (наприкінці 1999-го до влади в Росії прийшов Володимир Путін, колишній «хлопчик на побігеньках» у санкт-петербурзького мера Анатолія Собчака[27]) заявляє про бажання взяти під контроль українську газотранспортну систему. Причина — борг за спожитий Україною газ, який на початок 2001-го становив 1,4 млрд доларів. У червні 2002-го Леонід Кучма та Володимир Путін домовились про створення консорціуму із розвитку української газотранспортної системи, проте далі розмов справа не зайшла: у Москві цей консорціум хотіли бачити двостороннім, «на паритетних засадах», тоді як Київ наполягав на тристоронньому форматі із залученням європейських споживачів і з обов’язковим збереженням контрольного пакета акцій за Україною.

У серпні 2004 року до газової угоди 2001 року було внесено зміни, згідно з якими Росія погоджувалася на зниження ціни на газ до 50 доларів за одну тисячу кубометрів. Аналітики пов’язували неочікувану поступку зі сподіванням російського керівництва на те, що після перемоги на президентських виборах 2004 року проросійського кандидата Віктора Януковича[28] Україна погодиться на передання власної газотранспортної системи під контроль «Газпрому».

Не склалося.

Відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» кандидату для перемоги потрібно набрати абсолютну більшість голосів від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні, тобто щонайменше 50 % плюс один голос. У тому разі, якщо жоден кандидат під час голосування не набирає такої кількості голосів, передбачено другий тур, у якому беруть участь двоє кандидатів, що зібрали найбільше голосів під час першого туру.

Фальшування розпочали задовго до першого туру президентських виборів 2004 року. За повідомленнями Комітету виборців України та Моніторингового Комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), українська влада активно втручалася у передвиборчий процес шляхом незаконного використання адміністративних ресурсів для реклами провладного кандидата — чинного прем’єр-міністра, почесного голови Партії регіонів[29] Віктора Януковича — й очорнення інших кандидатів. Спостерігачі висловлювали стурбованість щодо тиску на пресу та громадські організації, кричущою нерівномірністю висвітлення діяльності кандидатів і місцевими, і загальнонаціональними ЗМІ.

За два місяці до початку виборів, імовірно, провладними силами було отруєно Віктора Ющенка, основного претендента на посаду президента від опозиції. 10 вересня 2004-го, після кількаденного перебування під спостереженням українських фахівців, Ющенка в тяжкому стані доправити до віденської клініки «Рудольфінерхауз». Одночасно в Україні Генеральна прокуратура, а згодом і Служба безпеки України розпочали «розслідування» обставин отруєння кандидата у президенти. 25 жовтня, за тиждень до голосування, прокуратура закрила справу, мотивуючи таке рішення висновками «експертів», котрі заявили, що погіршення стану здоров’я та зміни у зовнішньому вигляді Віктора Ющенка зумовлені «активізацією латентної вірусної герпетичної інфекції».

Перший тур виборів відбувся у неділю 31 жовтня 2004 року. За півтора тижня Центрвиборчком України оприлюднив офіційні результати: Віктор Ющенко, набравши 39,87 % голосів, посів перше місце. Провладний кандидат Віктор Янукович із невеликим відставанням — 39,32 % — посів друге. До першої п’ятірки також увійшли лідер соціалістів Олександр Мороз (5,81 %), лідер українських комуністів Петро Симоненко (4,97 %) та прогресивна соціалістка Наталія Вітренко (1,53 %).

Оскільки жоден із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, Центральна виборча комісія оголосила про проведення другого туру. Голосування відбулось 21 листопада. Наступного дня Київський міжнародний інститут соціології, Центр Разумкова та Фонд «Демократичні ініціативи», котрі в день виборів спільно провели національний екзит-пол, оприлюднили його результати. Згідно з даними останнього, перемогу у виборах здобув Віктор Ющенко із результатом 54 % голосів, а Віктор Янукович набрав лише 43 %.

22 листопада — за два дні до офіційного оголошення результатів виборів — президент Росії Володимир Путін привітав Віктора Януковича з перемогою.

24 листопада 2014-го Центральна виборча комісія опублікувала офіційні підсумки голосування в другому турі: Віктор Ющенко — 46,69 %, Віктор Янукович — 49,42 %. Іноземні спостерігачі з Європи та США одноголосно ствердили, що вибори пройшли із численними порушеннями, а також зазначили, що такі розбіжності з екзит-полом є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Слідом за Канадою та США більшість країн Європейського Союзу також не визнала оприлюднені Центрвиборчкомом результати.