Розділ 2 Між двох світів

11 грудня лікарі австрійської клініки «Рудольфінерхауз» офіційно заявили, що Віктора Ющенка отруїли діоксином. Того ж дня Генеральна прокуратура України похапцем скасувала власну постанову про закриття кримінальної справи щодо отруєння лідера опозиції.

Нічим не прикриті, зухвалі та безцеремонні порушення на виборах сколихнули суспільство, зачепили навіть тих українців, які раніше дистанціювалися від політики. За добу до оголошення попередніх результатів на Майдані Незалежності у центрі Києва прихильники Ющенка почали встановлювати намети та трибуни для виступів опозиції — зароджувалися події, котрі набудуть всесвітнього розголосу як Помаранчева революція.

Масові мітинги на Майдані тривали до початку грудня 2004-го. Спроби влади втягти опозиціонерів у переговорний процес не увінчалися успіхом, позаяк Ющенко не погоджувався на інший результат переговорів, окрім як проголошення його президентом. Зрештою 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав наявність численних порушень на виборах на користь Віктора Януковича, тим самим оголосивши результати другого туру недійсними. Після тривалих консультацій судді Верховного Суду призначили повторний другий тур президентських виборів (не передбачений законодавством). У результаті переголосування, яке відбулося 26 грудня 2004 року, зі значним відривом переміг кандидат від опозиції (51,99 % проти 44,20 %).

23 січня 2005 року Віктор Ющенко склав присягу як третій президент незалежної України.

Як наслідок приходу до влади «помаранчевої команди» на чолі із президентом Ющенком відбулося різке погіршення газових відносин між Україною та РФ. 31 грудня 2005 року — дата закінчення терміну дії міждержавного договору стосовно постачання газу із Туркменістану. Останнє пов’язане із припиненням дії угод із росіянами щодо транзиту туркменського газу до кордону України. Укладати нові російська сторона не поспішала. Отже, з 1 січня 2006 року єдиним можливим постачальником газу до України став «Газпром». Наприкінці 2005-го російський газовий монополіст назвав нову ціну за газ для непокірної «братньої» республіки: 230 доларів за одну тисячу кубометрів. Тогочасна українська економіка більше ніж чотирикратного підвищення ціни на блакитне паливо витримати не могла. «Газпром», апелюючи до договору про постачання газу, в якому прописано щорічне визначення ціни, уночі проти 1 січня 2006-го зупинив подання газу, що започаткувало першу українсько-російську газову війну.

Українцям довелося піти на поступки. 4 січня 2006 року міністр енергетики Іван Плачков і голова НАК «Нафтогаз» Олексій Івченко привезли із Москви нову газову угоду, згідно з якою Україна імпортуватиме із Росії «коктейль» із дорожчого російського (230 USD за одну тисячу кубометрів) і дешевшого середньоазійського (44 USD за одну тисячу кубометрів) газу, середня ціна якого — в межах 95 доларів за одну тисячу кубів. Сторони домовилися, що постачатиме цей газ компанія «РосУкрЕнерго»[30], остаточні бенефіціари[31] якої залишаються невідомими до сьогодні. Із 2006 року (за уряду Януковича) компанія «РосУкрЕнерго» мала статус основного посередника на газовому ринку України.

Узимку 2008–2009 років спалахнула друга газова війна. До 1 січня 2009 року Україні та Росії знову не вдалося підписати річного контракту на постачання газу. Причиною цього разу слугувала внутрішньоукраїнська політична криза, підґрунтя якої — жорсткий міжособистісний конфлікт між президентом Віктором Ющенком і прем’єром Юлією Тимошенко, котрий до 2009 року набув масштабів неподоланного інституційного протистояння між президентом і прем’єром. 31 грудня 2008 року через непоступливість української делегації на переговорах (ішлося про ціну 205–235 доларів за одну тисячу кубометрів) тогочасний президент Росії Дмитро Медведєв, який на чотири роки змінив на посту президента РФ Володимира Путіна, виступив із заявою про те, що з наступного року ціна за газ для України становитиме 450 доларів. О 9:00 1 січня «Газпром» у повному обсязі припинив постачання газу до України. Момент закриття вентилів на трубопроводах, якими подають газ, транслювали замість новорічних програм по всіх російських телеканалах. 7 січня 2009 року, звинувативши Україну в несанкціонованому відборі газу, «Газпром» перервав постачання також і транзитного, тобто технологічно необхідного для прокачування блакитного палива європейським споживачам, газу. Не отримуючи з Росії власного газу, Україна за рахунок накопичених у підземних сховищах запасів продовжувала постачати газ до Європи. Попри це, із 1 до 18 січня відбулося істотне скорочення постачання газу до країн центральної та східної Європи, а тому представники Європейського Союзу заявили: якщо потік газу не буде відновлено негайно й у повному обсязі, репутація України та Росії як надійних партнерів ЄС зазнає непоправної шкоди.

19 січня 2009 року український і російський прем’єри Юлія Тимошенко і Володимир Путін у присутності керівників НАК «Нафтогаз» і «Газпрому» підписали нові газові угоди. Як стверджував згодом президент Віктор Ющенко, ані він, ані більшість членів уряду та РНБО[32] не бачили остаточного тексту угоди до її підписання.

Відповідно до нового контракту базова ціна на російський природний газ для України становила, як і обіцяв Медведєв, 450 доларів США за одну тисячу кубічних метрів. Серед досягнутих домовленостей — перехід до прямого постачання, ліквідація посередника «РосУкрЕнерго», а також жорсткі умови «бери або плати», з огляду на які Україна щороку була змушена закуповувати в Росії не менше ніж 41,6 млрд кубометрів газу.

Через три роки після Помаранчевої революції суспільство цілковито зневірилося в лідерах та ідеалах Майдану.

Об’єктивними причинами такого порівняно швидкого розчарування можна вважати розкол у середовищі проєвропейських сил, що постав очевидним майже відразу після обрання Віктора Ющенка президентом України; особистий конфлікт між Ющенком та Юлією Тимошенко, які почали поводитися так, наче забули, через що зібрався перший Майдан; а також загострення відносин із Росією, результат чого — перша газова війна та подальше зростання вартості блакитного палива для України із 50 USD до 95 USD за одну тисячу кубометрів, що негативно відбилося на її економіці. Після п’ятиліття бодай і малопомітного для пересічних українців, але все ж стабільного зростання, економіка пішла на спад.

Суб’єктивними причинами вищезгаданої зневіри потрібно визнати причини, пов’язані із власне українцями, з особливостями менталітету молодої, несформованої нації, котра шукає своє місце у світі. Як на мене, саме останні видаються основними, визначальними.

П’ятнадцяти років, що минули від часу здобуття незалежності, вистачило, щоб українці осягнули переваги західної моделі розвитку суспільства. На початку 2000-х Україна в цивілізаційному сенсі залишалася зменшеною копією корумпованої та бюрократичної Російської Федерації, де державні інституції слугували лише для імітації демократії, а за фіктивною багатопартійністю й ілюзією незалежних ЗМІ крився авторитаризм, який мало чим відрізнявся від радянського. У ті роки єдина управлінська відмінність між двома країнами полягала у ступені впливу олігархів на державну владу: в Україні початку 2000-х олігархію практично можна було ототожнювати із владою, тоді як у Росії, особливо після приходу до влади Володимира Путіна, вплив магнатів та олігархів на політичні процеси у країні зазнав відчутного послаблення. Водночас, з іншого боку, на заході кордон України підпирали Польща й Угорщина, недалеко за ними — Чехія, тобто країни, які за лічені роки спромоглися подолати постсоціалістичну руїну, запровадити реформи та побудувати потужну економіку, а невдовзі після того — успішно інтегруватися в ЄС. Півтора десятка років ми, українці, спостерігали, як поляки з року в рік живуть краще, а самі стовбичили на місці, балансуючи на межі бідності. За період президентства Леоніда Кучми українці зрозуміли, що хочуть свободи, хочуть жити у відкритому та справедливому суспільстві, не усвідомлюючи, однак, що в їхніх головах не відбулося ніяких змін, що вони ще не позбулися прищепленого у період радянщини однобічного способу мислення.

Ідеться про те, що в Європі та США пріоритет для людини впродовж її життя від самого народження — це особиста незалежність. В Азії, Африці, на Близькому Сході людину виховують інакше: східні культури більшою мірою орієнтовані на колективне. Скажімо, у консервативному арабському чи індійському суспільстві доля людини визначається умовами її народження, тобто роль індивіда, громадянина відома наперед, а його становище в суспільстві залежить від ефективності її виконання. Аналогічна ситуація властива сучасному Китаю, В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Так само було в СРСР: неважливо, які ти маєш здібності, вольові якості, креативність і бажання творити, основне — це виконання догм системи, яка забезпечить усім необхідним. Кожна з окреслених моделей відзначається низкою переваг і недоліків. Західна модель уможливлює більшу індивідуальну свободу, відсутність догм і обмежень сприяє всебічному розвиткові особистості, вільній творчості, креативності, проте припускає, що людина, яка потрапляє в скруту, часто залишається покинутою напризволяще. У східній моделі громадянину/підданому певною мірою легше: не потрібно ні про що думати та турбуватися, бо система (відповідно до своїх можливостей) про все подбає, однак за таких умов про який-небудь особистісний розвиток не варто й думати: людина перетворюється на бездушний ґвинтик у складному та повільному (а отже, корумпованому) механізмі.

Зараз цікаво інше: розмежуйте на карті два описані регіони та побачите, що уявна лінія розподілу проходить просто Україною. 2004-го, під час Помаранчевої революції, громадяни України заявили всьому світові про своє прагнення стати вільними, людьми, які можуть самостійно розвиватися і мають право висловлювати власну думку, ні на кого не озираючись, — як люди на Заході. Мало хто усвідомлював, що ще не всі зі співгромадян витравили колективне із підсвідомості.

Якими є вияви цього?

Після приходу Ющенка до влади народ очікував миттєвого покращення життя, вбачаючи у Вікторові Андрійовичу заледве не месію. Люди свято вірили, що держава повинна їх усім забезпечити. Що прийде добрий правитель (чи президент — називайте, як хочете), який дасть усім роботу, гідну зарплатню, подбає про те, щоб у квартирах було тепло, з кранів ішла гаряча вода, а морозиво знову коштувало, як у СРСР, 15 копійок. Реально, зважаючи на міжусобні чвари та здорожчання російського газу, збільшення доходів населення не відбулося. Відтак обожнювання змінилося розчаруванням і гнівом, надалі — звинуваченням нового президента в усіх гріхах. Я не заперечую, що Ющенко виявився ситуативним, недалекоглядним лідером, занадто ліберальним для тодішньої України. Однак вважаю, що він не зобов’язаний був відповідати за фінансове становище кожного громадянина. Не можна бути вільним і одночасно стояти перед правителем із простягнутою рукою. Зменшивши податки, знищивши цензуру, до певного ступеня пригальмувавши свавілля наглядових органів, Ющенко створив умови для нормальної праці — умови, щоб заробляти, а не випрохувати подачки.

Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, розглянемо реальний приклад.

Після розвалу Радянського Союзу ринок пасажирських авіаперевезень у колишніх радянських республіках зазнав краху. Через затяжну економічну кризу люди припинили літати. Повсюди — від Прибалтики до Владивостока — продовжувалося руйнування регіональних аеропортів, виходили з ладу, зношувалися авіапарки, авіакомпанії не мали коштів на закупівлю нових літаків, відбувалося неухильне зменшення кількості рейсів, у порт-фоліо компаній можна було знайти тільки найважливіші маршрути — між великими містами, перспективні щодо можливості набору достатньої для окупності перельоту кількості пасажирів. Аналогічну долю мало авіабудування. Колись могутні авіабудівні заводи потерпали від постійних збитків. Наприклад, у лютому 2009-го керівництво російського підприємства ВАСО[33] було змушене звільнити тисячу працівників, а чистий збиток підприємства протягом 2010 року сягнув 2,4 млрд рублів. Ще одне авіабудівне підприємство — Казанське авіаційне виробниче об’єднання (КАВО) ім. С. П. Горбунова, що спеціалізувалося на випуску бомбардувальників «Ту-160» і низки пасажирських лайнерів, розроблених у конструкторському бюро ім. Туполєва, — впродовж 2011 року мало чистий збиток у розмірі 1,75 млрд рублів. Вдумайтесь: КАВО за рік випускає аж 3 літаки «Ту-214». У 2000-х роках для того, щоб хоч якось утриматися на плаву, інженери КАВО ім. С. П. Горбунова взялися за… модернізацію та ремонт тролейбусів марки «ЗиУ-682В». І ВАСО, і КАВО збиткові не один рік. Зважаючи на те, що російські авіабудівні підприємства не мають широкого виходу на міжнародний ринок, зважаючи на те, що навіть російські авіаперевізники («Аерофлот», «Трансаеро» тощо) надають перевагу лайнерам «Airbus» і «Boeing», не схоже, що незабаром ВАСО чи КАВО стануть прибутковими. Однак питання про їхнє закриття чи продаж не стоїть. Грубо кажучи, «Газпром» мусить щороку викачувати з надр Сибіру нафти на чотири з лишком мільярди російських рублів лише для того, щоб заплатити працівникам двох авіабудівних підприємств, літаки яких ніхто не купує.

Розглянемо тепер ситуацію на заході. Пригадайте історію про корпорацію «Boeing» та розроблення першого у світі широкофюзеляжного літака «Boeing 747», описану в першому розділі. Ви думаєте, що американський уряд рятував би авіабудівний гігант за рахунок, скажімо, автомобільної галузі, якби «747-й» «провалився» на ринку, якби замість десятків літаків щороку йшлося про продаж не більш ніж три і «Boeing» став банкрутом? Про це можна подискутувати, однак є приклади двох інших авіабудівних компаній, котрі пішли з авіабудівного бізнесу, переоцінивши можливості світового ринку. Ідеться про корпорації «McDonnell Douglas» і «Lockheed Martin». У 70-х роках, спостерігаючи успіх широкофюзеляжного далекомагістрального «Boeing 747», кожна з них, поспішаючи ухопити шматок пирога, розробила власний гігантський лайнер — «McDonnell Douglas DC10» і «Lockheed L1011 Tristar» відповідно. От тільки трьох літаків-гігантів було справді забагато для світового ринку. Як наслідок, «L1011» «провалився» цілком і повністю, що змусило компанію «Lockheed Martin» назавжди залишити ринок пасажирських авіаперевезень. Лайнер «DC10» став трохи більш успішним, що, втім, не вберегло «McDonnell Douglas» від банкрутства. У середині 90-х, рятуючи себе, компанія погодилася на злиття з корпорацією «Boeing».