Розділ 2 Між двох світів

Тоді, 1994-го, попри надскладну економічну ситуацію, багато українців болісно відреагували на підписання Будапештського меморандуму, оскільки сприйняли угоду як абсолютне нехтування інтересами України. Далеко не всі українські політики того часу схвалювали курс на одностороннє ядерне роззброєння країни в обмін на ефемерні обіцянки поважати суверенітет і незалежність. Леонід Кучма, один із тих, хто поставив свій підпис під угодою, 1993-го, будучи прем’єр-міністром України, рішуче висловлювався за збереження частини ядерного арсеналу у складі Збройних сил України, зокрема — 46 твердопаливних МБР (460 боєголовок), заряди яких можна зберігати протягом тривалого часу. З економічної точки зору збереження ядерної зброї в Україні не становило проблеми. Навіть упродовж перших, найтяжчих років після здобуття незалежності країна мала достатньо ресурсів і фахівців для належного обслуговування, підтримування в боєздатному стані ядерних зарядів і їхніх носіїв. Без’ядерний статус держави був зумовлений винятково політичною необхідністю.

До сьогодні серед українців побутувала думка, що відмова від ядерного арсеналу — політична помилка тодішньої української влади. Після анексії Криму та вторгнення регулярних російських військ до Луганської та Донецької областей таке припущення набуло обрисів переконання. Причина проста: на початку 90-х саме Сполучені Штати найбільш активно наполягали на знищенні ядерної зброї України (воно й не дивно, зважаючи, що більшість ракет, які знаходилися на території країни, було націлено на Америку). Якби тоді, у 1992–1994 роках, керівництву країни вдалося запевнити США та їхніх союзників, що Україна ні за яких умов не використовуватиме ядерну зброю проти Америки чи НАТО, і зберегти частину ядерного арсеналу, залишені на озброєнні балістичні ракети нині слугували б чудовим стримувальним чинником проти мілітаристської Росії. І затрати на їхнє утримання, очевидно, однозначно менші, ніж втрати від анексії Кримського півострова та витрати на відбудову інфраструктури Донбасу.

Франція і Китай, які на момент підписання меморандуму, мали статус учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, приєднуватись до Будапештського меморандуму відмовилися. Натомість ці країни обмежились офіційними заявами щодо підтримки незалежності та суверенітету України, оминувши необхідність консультацій чи будь-яких інших дій, якщо хто-небудь загрожуватиме цій незалежності.

Попри те, що Будапештський меморандум так і не було ратифіковано жодною із країн-учасниць, 1999 року 8 літаків «Ту-160» та 3 літаки «Ту-95МС» Україна передала Росії як оплату боргу за спожитий природний газ. Решту — 9 літаків «Ту-160» і 21 літак «Ту-95МС» — знищила. Стратегічні ракетоносці порізали на металобрухт. По одному екземпляру зазначених літаків залишили в авіаційному музеї м. Полтави. Загалом до 2000 року завершили ліквідацію всіх 176 українських міжконтинентальних балістичних ракет, а також демонтували обладнання із шахтних пускових установок.

На початку нового тисячоліття Україна офіційно втратила статус ядерної держави.

Забігаючи трохи наперед, поглянемо, що з того вийшло.

1 березня 2014 року президент Росії Володимир Путін звернувся до Ради Федерації по дозвіл використати Збройні сили РФ на території України «до нормалізації суспільно-політичної обстановки», мотивуючи своє прохання «екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян Російської Федерації, особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, роздислокованого відповідно до міжнародного договору на території України (Автономна Республіка Крим)». Засідання Ради Федерації, на якому розглядали питання введення військ до України, кілька українських телеканалів транслювали наживо. Воно — без перебільшення — нагадувало відьомський шабаш: градус риторики сягнув небачених навіть за Радянського Союзу висот. Один по одному російські сенатори виходили до трибуни та, розпалюючись і шаленіючи, розписували звірства «українських бандитів» і бандерівців, що вбивають росіян у Криму. Жоден із закидів, озвучених того дня з трибуни верхньої палати парламенту РФ, пізніше так і не було підтверджено: від початку подій на Майдані у листопаді 2013-го до завершення анексії Криму жоден громадянин Росії не загинув насильницькою смертю на Кримському півострові.

Приблизно за два тижні після голосування російське видання Lenta.ru відважилось опублікувати статтю зі звинуваченнями на адресу сенаторів верхньої палати парламенту РФ у порушеннях регламенту засідання, на якому Путін отримав дозвіл використовувати війська на території України. У статті йшлося про те, що під час голосування 1 березня, яке проходило у відкритому режимі[20], за те, щоб задовольнити прохання Путіна, висловилися 90 зі 166 чинних членів Ради Федерації (проти необхідних 84 голосів). До цього часу ніхто достеменно не знає, звідки взялися ці 90 голосів. Річ у тім, що на початку засідання через електронну систему голосування зареєструвалося 78 сенаторів. Інакше кажучи — позачергове засідання Ради Федерації РФ не мало кворуму, ухвалення яких-небудь рішень було неприпустимим. Утім, замість того щоб відкласти розгляд президентського звернення, Валентина Матвієнко[21], голова Ради Федерації, поглянувши на напис «КВОРУМУ НЕМАЄ» на табло, неуважно зронила репліку: «А? Збій якийсь у машині, так?» (це добре чути на відеозаписі засідання), після чого повідомила присутнім, що частина сенаторів запізнюється, однак голоси останніх «приєднають» до голосів уже присутніх. Буквально за дві хвилини відбулася поіменна перереєстрація, в результаті якої на табло висвітилось: КВОРУМ Є, (тобто в залі зібралось 85 сенаторів), і пані Матвієнко оголосила засідання відкритим.

Далі — цікавіше. Порядок денний загалом схвалюють… 89 сенаторів. Звідки без перереєстрації взялося ще 4 голоси?.. Ще через п’ять хвилин головуючі Ради Федерації висувають пропозицію голосувати відкрито. Сенатори пропозицію підтримують — 87 голосів «за», однак цифрова система інформує, що голосували всі 100 % сенаторів, тобто 89 осіб. Після годинного «обговорення», котре до болю нагадувало з’їзди ЦК КПРС періоду Союзу, де кожен промовець намагався краще за попередника вислужитися перед вождем (тоді — Сталіним, нині — Путіним), пані Матвієнко поставила на голосування президентське подання. Коли на табло з’явилося повідомлення, що 90 голосів «за», Валентина Матвієнко з гордістю заявила про одноголосне ухвалення рішення.

Визначити, скільки сенаторів перебувало в залі та скільки з них проголосувало насправді, неможливо. У регламенті Ради Федерації РФ прописано (стаття 60), що для голосування на засіданні застосовують електронну систему чи бюлетені. Якщо не зазначено інше, голосування проводять за допомогою електронної системи (що й відбулося 1 березня). Під час реєстрації сенатори показують системі свої персональні картки (як передбачено у статті 44 регламенту), після чого картки тих, хто не пройшов реєстрацію, підлягають блокуванню (стаття 63). Унаслідок повторної, успішної реєстрації з’ясували, що в залі зібралося 85 сенаторів, тож проголосувати за дозвіл на введення військ до України могли лише 85, але аж ніяк не 90.

Зрештою і голосування, і власне отриманий президентом РФ дозвіл на використання збройних сил поза межами Росії потрібно вважати цілковитою формальністю, оскільки ще за три дні до позачергового засідання Ради Федерації, вночі проти четверга, 27 лютого 2014 року, невідомі зі зброєю захопили приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, піднявши над будівлями прапори Росії. «Невідомі» були зодягнуті в однотипну військову форму без розпізнавальних знаків, екіпіровані сучасними бронежилетами, кевларовими касками, приладами нічного бачення й основне — озброєні автоматами Калашникова, важкими кулеметами, мінометами та гранатометами новітніх модифікацій, які не стоять і не стояли на озброєнні української армії. Того ж дня на під’їзді до Сімферополя з’явилася колона із 40 БТР. Бронетранспортери не належали до ЗСУ, а отже, могли бути тільки російськими — прибулими з військової бази Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Жодні інші війська на той момент не дислокувалися на території Автономної Республіки Крим. У п’ятницю, 28 лютого 2014-го, ті самі «невідомі озброєні люди» захопили аеропорти Сімферополь і Бельбек (Севастополь). У той час, коли сенатори в Москві створювали видимість обговорення дозволу на введення військ в Україну, російські військові вже три дні активно діяли на її території…

Росія, яка двадцять років тому, 1994-го, так палко обіцяла «поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України», «утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України», гарантувала, що «жодну її зброю ніколи не буде використано проти України», порушивши низку міжнародних договорів, наплювавши на статут ООН і фундаментальні принципи міжнародного права, цілком імовірно, переступивши через власну конституцію, ввела війська до України.

Як подумати, нічого незвичного не сталося. Згадайте Березневі статті та всі наступні міждержавні угоди, укладені між Росією й Україною. Згадайте Фінляндію, Угорщину, Чехію, Афганістан, Чечню та Грузію. Згадайте брехню, котрою Росія завуальовувала повторювані із жахливою регулярністю афери на міжнародній арені, і зрозумієте, чому, спостерігаючи злодійкувате відторгнення Криму, слухаючи сповнені ненависті до України виступи сенаторів на позачерговому засідання Ради Федерації РФ, я почувався розлюченим, однак аж ніяк не здивованим. Росія ніколи не переобтяжувала себе виконанням міжнародних договорів, які ставали їй невигідними.

Як писала поетеса Ліна Костенко[22], «у кожної нації свої хвороби, у Росії — невиліковна».

Нині мені здаються безглуздими всі дискусії з приводу того, що Російська Федерація, відірвавши від України Автономну Республіку Крим, знехтувала зобов’язаннями, покладеними на неї Будапештським меморандумом, і цинічно порушила основні пункти угоди. Як на мене, у березні 2014-го вже давно не було чого порушувати: де-факто Російська Федерація в односторонньому порядку денонсувала Будапештський меморандум задовго до подій у Криму та подальшого безпосереднього військового вторгнення до України, а саме — взимку 2005–2006 років, під час першої «газової війни» між «братніми» державами.

У третьому параграфі Будапештського меморандуму йдеться про те, що США, Велика Британія та Російська Федерація «підтверджують Україні зобов’язання… втримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду».

Українсько-російські газові відносини офіційно перейшли у фазу відкритого протистояння на початку 2005 року, після загострення відносин між Україною та РФ унаслідок успіху Помаранчевої революції, перемоги у президентських виборах Віктора Ющенка[23] та проголошення курсу на зближення з Європою. Проте видається помилковим вважати співпрацю НАК «Нафтогаз України» (та його попередників, оскільки час заснування компанії «Нафтогаз» — травень 2008 року) та російського «Газпрому» до 2005-го безпроблемною чи безконфліктною. Задовго до того, як в Україні опинилися при владі демократичні проєвропейські сили, Російська Федерація маніпулювала ціною на природний газ як потужним важелем впливу на внутрішню та здебільшого зовнішню політику України; тобто чинила економічний тиск, удаючись якраз до того, чого зобов’язалась не робити, підписуючи Будапештський меморандум.

Першу міжурядову газову угоду між Україною та Росією було підписано через кілька місяців — у лютому 1994 року. За умовами договору, що мав чинність упродовж двох десятиліть, до 2005-го, Росія щороку зобов’язувалася постачати Україні не менше ніж 50 мільярдів кубометрів газу. Ціну газу сторони домовилися визначати в додаткових контрактах, причому «Газпром» залишив за собою право щороку її переглядати. В угоді 1994 року було заборонено реекспорт російського газу з території України, але дозволено бартерні розрахунки, як-от покриття газових боргів за рахунок будівельних робіт на замовлення «Газпрому».

Паралельно із наростанням газового протистояння тривала «холодна війна» за Чорноморський флот.

Після розпаду Радянського Союзу ситуація із Чорноморським флотом відзначалася особливою складністю. 24 серпня 1991 року Україна згідно з Актом проголошення незалежності почала будувати суверенну незалежну державу, гарантом безпеки якої мали стати власні збройні сили. Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про воєнізовані формування в Україні» всі воєнізовані формування, розташовані на території країни, підпорядковані Верховній Раді України. Пізніше було створено Міністерство оборони України. 6 грудня 1991 року Верховна Рада України ухвалила два законопроекти — «Про Збройні сили» та «Про оборону», офіційно проголосивши створення національних Збройних сил. Менш ніж за місяць, на початку 1992 року, росіяни зініціювали широкомасштабні дії проти України. Завдання-мінімум: не ділитися Чорноморським флотом. Завдання-максимум: утримати територію дислокації флоту — півострів Крим.