Розділ 1 300 років «дружби» і «братерства»

А тепер подумайте та скажіть, чи міг літак на кшталт «Boeing 747» з’явитись в умовах радянської економіки?.. Ні. Ніколи. Ситуація, коли підприємство ризикуватиме всім капіталом та основними фондами, коли через ризик під загрозою опиняється функціонування підприємства, — й усе заради виготовлення нового продукту — для Радянського Союзу — немислима. Спливло понад двадцять років після розпаду Радянського Союзу, а економіка Російської Федерації досі зберігає ознаки плановості, застійності та бюрократизму, притаманні економіці СРСР. Із Росією не дружать не тому, що Росія погана. Із Росією не дружать, бо це невигідно передусім в економічному плані.

Ще за Леніна в Радянському Союзі набув популярності лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Сімдесят років трьохсотмільйонна картата імперія намагалась на рівних протистояти Америці, не розуміючи, що властиві соціалістичній системі вади роблять безуспішними будь-які спроби переплюнути США. Марно намагатися наздогнати, лише копіюючи. Сімдесят років Радянський Союз силкувався на підстаркуватій шкапі обскакати спортивний «Ferrari».

Друга причина того, що народи, котрі побували під «протекторатом» Росії, прагнуть якнайдалі дистанціюватись від Росії, зумовлена першою. Попри кричущу неефективність промислового виробництва, ситуація в сільському господарстві склалася ще гірша. Людей за допомогою насильницьких методів зігнали в колгоспи, де вони мусили працювати не лише на себе, але й на поставки для держави. Оплата праці була низькою, у повоєнні роки іноді роботу не оплачували взагалі, а роздавали колгоспникам рештки після того, як держава вигребла із колгоспних комор стільки, скільки вважала за потрібне. Фактично, Сталін відновив у Радянському Союзі кріпацтво. От тільки кріпак у Російській імперії міг викупити себе з неволі, а радянський селянин подітися не мав куди. До 1957 року більшості з них навіть не видавали паспортів. Селяни не хотіли працювати, не бажали вирощувати більше, знаючи, що замість кращої платні отримають лише збільшення плану поставок державі.

Саме тому люди тікали від соціалізму. Всюди, де могли. Після Другої світової війни Радянський Союз нараховував не п’ятнадцять, а шістнадцять союзних республік. Шістнадцятою була Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка, що межувала з Фінляндією. Кордон між КФРСР і Фінляндією проходив через непрохідну тайгу, покремсану звивистими річками, встелену численними болотами та неглибокими озерами. Охороняти такий кордон непросто. Отже, фінське населення, спізнавши «радощі та принади» соціалістичного способу господарювання, масово втікало з Радянського Союзу. 16 липня 1956 року уряд СРСР ухвалив рішення понизити статус Карело-Фінської союзної республіки до автономної області, а із назви прибрати слово «фінська». До середини 1956-го в цій області фінів майже не залишилось.

Ще один приклад: західний Берлін. Під час підписання після Другої світової війни угоди про поділ Німеччини на чотири зони окупації (радянську, американську, британську та французьку) Сталін не наполягав, щоб Берлін, який опинився на підконтрольній СРСР території східної Німеччини (Німецької Демократичної Республіки), повністю віддали йому. Сталін міг. Але не хотів. Натомість Берлін, як і решту країни, поділили між союзниками, що перемогли у війні, на чотири зони відповідальності. У радянській зоні панувала радянська справедливість, рівність, братерство, достаток і соціалізм. У західній Німеччині — експлуатація людини людиною, капіталістичне рабство. Товариш Сталін щиро і трохи наївно сподівався, що після поділу Німеччини та встановлення кордону німці масово тікатимуть до НДР, тим самим демонструючи всьому світові силу та красу соціалізму. Склалося інакше. Стрімке зростання рівня життя у західній Німеччині призвело до того, що, за кілька років після завершення війни, народ масово повалив на захід. Найкращим місцем для втечі став Берлін. Спочатку втікали одиниці, згодом — десятки, потім — сотні. 1960 року, через сім років після смерті товариша Сталіна, потік біженців досягнув швидкості одна людина на хвилину. Загалом — чверть мільйона німців на рік. Для того, щоб припинити таке кричуще неподобство, щоб угамувати людей, які чомусь не розуміли «переваг» соціалістичного життя, Радянському Союзу довелося будувати стіну довкола західного Берліна.

Ось це і є другою причиною, з якої європейські союзники один по одному поривають із Росією. Радянські політична й економічна системи не могли мирно співіснувати з демократичним світом. Радянський Союз мусив або ліквідувати за допомогою силових методів усі європейські демократії та зробити так, щоб люди у Європі жили так само погано, як і в СРСР, або — що й було вчинено — обгородити власну територію колючим дротом, замкнувши людей, не випускаючи та не показуючи обивателям, як живе цивілізований світ. Радянська Росія — перша з країн, що почали організовувати концтабори для власних громадян. Усі держави, що намагалися побудувати соціалізм за російським зразком, були змушені подібним чином відгороджуватися від світу. Граничне вираження відмінностей між капіталізмом і соціалізмом виявимо під час порівняння двох країн на Корейському півострові — Південної та Північної Кореї. Комуністична КНДР не може прогодувати сама себе і втримує до 10 % населення у трудових таборах, тоді як Південна Корея є зразком однієї з найбільш потужних економік світу, що продає власні автомобілі та цифрову техніку по всій планеті.

У російській історіографії намагаються замовчувати те, що протягом усього існування СРСР країну збурювали антирадянські повстання. В умовах тотального контролю засобів масової інформації про це мало хто знав, і лише після розвалу Союзу інформація про жорстоко придушені виступи спливла на поверхню. Події у Тбілісі 1956-го, антирадянський заколот у Краснодарі 1961-го, розстріл страйкарів електровозного заводу в Новочеркаську в червні 1962-го, антирадянські виступи в Караганді та Алма-Аті 1986-го, які також завершилися розстрілом мітингувальників, — далеко не повний перелік масових заворушень, відомості про які радянська влада старанно приховувала.

1991-го Радянський Союз припинив існування, Російська Федерація стала на капіталістичний шлях розвитку, проте від політики внутрішнього терору не відмовилась. Хоча про це ми ще поговоримо.

У березні 2014-го, під час силового захоплення Криму, я мав запеклу розмову через Facebook із колишньою знайомою з Москви. Вона обґрунтовувала правомірність анексії Криму тим, що 90 % росіян підтримують захоплення півострова, а страх її чи то родичів, чи то друзів у Дніпропетровську перед війною пояснювала не тим, що попід східний кордон України Путін стягнув 100 тисяч вояків і кілометрові ешелони бронетехніки, а тим, що ми, «західняки», тобто жителі заходу України, лякаємо дніпропетровців війною. Тими днями спроба аргументованої суперечки з окупантами нагадувала полювання на відьом часів середньовіччя. Якщо жінка визнавала, що вона відьма, її спалювали. Якщо жінка не зізнавалась, її катували доти, доки вона визнавала, що вона відьма, а потім спалювали. Якщо жінка навіть під тортурами не визнавала, що вона відьма, казали, що диявол примушує її обманювати, і все одно спалювали. Те саме відбувалось у нацистській Німеччині в середині 30-х років минулого століття. Те саме відбувається тепер у Росії. В основі всього — сліпа, залізобетонна віра в догму, в щось аномальне, щось таке, чого насправді не існує: відьмацтво в Темні віки, вищість арійців порівняно з іншими націями у ХХ столітті, й от тепер — «бандерівці», яких ніхто не бачив, але які «тероризують» Україну, і вищість над звичайними людьми вже не німецької, а російської раси. Відтоді я більше не розмовляю з «родичами» та «друзями» в Росії.

Щоправда, «не розмовляю» не означає «уникаю розмов». Маю на мобілці три sim-карти, одна з яких російська — лишилася з минулого червня, який провів у Москві. Номер давно не використовую, до Москви не телефоную, картка просто «висить» на телефоні, оскільки третьої української мені не треба. Й ось одного ранку в червні 2014-го абсолютно несподівано на російський номер зателефонував із Москви дуже давній знайомий, із яким років вісім тому, коли ще займався програмуванням для КОМПАС-3D[11], працював над спільними проектами (ми обмінялися номерами телефонів минулого літа, плануючи зустрітись у Москві, але так і не зателефонували один одному). Чоловік, не привітавшись, узявся на мене горлати, бідкаючись, як йому заважають жити українські націоналісти, погрожуючи, що нас усіх — цитую — «разом з американцями треба мочити». Він репетував хвилини три, зрештою — суто в російському стилі — перейшов на мати та прокляття.

Я мовчав, розуміючи, що вдаватися до логіки, намагатись переконувати доведеного до істерики опонента марно. Мовчав, із гіркотою усвідомлюючи, що Андрій Макаревич[12], якого зараз цькують у Москві, мав рацію: бісів із людей випустити легше, ніж загнати в них ангелів. Невдовзі звіряче верещання, мало схоже на спілкування, мені набридло, я почав думати, як завершити розмову, коли раптом співрозмовник, певно, знавіснілий від моєї мовчанки, випалив:

— Знаешь что? В Сибири уже строят концлагерь для вас!

— Для нас?.. — перепитав я.

— Да! Для таких, как ты! Для украинцев! Достали уже!!

Вигадки, звісно. Побрехенька з тієї самої опери, що й історії про 1800 автобусів із «бандерівцями», які в березні їхали вбивати людей до Криму, про виселення російськомовних із Криму, про скасування святкування 9 травня в Україні тощо. Та йдеться не про це. Той москвич — майже сорокарічний сім’янин, людина з вищою освітою — не просто вірив у початок будівництва концтабору. Він хотів, щоби його почали будувати.

— Давай, приезжай, там уже ждут тебя!

Я ще трохи помовчав, а тоді сказав:

— Тільки через твій труп, друже… тільки через твій труп.

І розірвав зв’язок.

Протягом 2007–2009 років я навчався в Королівському технологічному інституті в Стокгольмі, де зблизився із трьома вихідцями із колишнього СРСР: двома росіянами — Сергієм і Семеном (Семен із 14 років проживав у Франції та на час навчання у Швеції давно мав французький паспорт) і білорусом Дімою. Відкладаючи гроші зі стипендії, ми дозволяли собі раз на два-три місяці вибратися подорожувати Європою: Норвегія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Італія, Франція тощо. Щоразу, заходячи до бюджетного хостелу, наша ватага наштовхувалась на типове запитання: