Розділ 1 300 років «дружби» і «братерства»

Частина козацької старшини миттєво збагнула, чим загрожує «об’єднання» з Росією. 1657 року гетьманом став Іван Виговський, який 6 вересня 1958 підписав із поляками Гадяцький договір, за яким Україну повернено під протекторат Речі Посполитої. Через рік, 1659-го, проросійські заколотники скинули Виговського й царський уряд поквапився нав’язати козакам нову міждержавну угоду, що ввійшла в історію за назвою Переяславські статті. Нові статті підписали 17 жовтня 1659 року в Переяславі, основними підписантами виступили молодий новообраний гетьман Юрій Хмельницький і представник царського уряду князь Олексій Трубецькой.

У Переяславських статтях регламентовано скасування Гадяцької угоди, повернення Війська Запорозького до складу Російської держави, а також суттєве звуження автономії України в складі Росії. Цього разу прохання козацької старшини та гетьмана цар зігнорував. Новий договір забороняв козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя, вимагав затверджувати кандидатури на посаду гетьмана в московському уряді, забороняв гетьману мати дипломатичні відносини з іноземними державами, не дозволяв на власний розсуд призначати й усувати полковників (усі призначення — лише зі згоди царя), узаконював гарнізони московських військ у Переяславі, Ніжині, Брацлаві й Умані, причому на умовах утримування їх Україною. Зрозуміло, погодитись на такі умови молодий Хмельницький міг лише під тиском: під час підписання нової угоди довкола Переяслава стояло сорокатисячне російське військо. Серед козаків стався розкол: старшини правобережних полків не визнали нової угоди. Ним було відкрито період, відомий в історії України за назвою Руїна, — період виснажливої громадянської війни та боротьби за владу.

16 жовтня 1660-го Юрій Хмельницький розірвав угоду з російським царем і перейшов на бік Польщі, підписавши Слободищенський трактат, згідно з яким Україні в складі Речі Посполитої надано широку політичну автономію й економічну незалежність. 1663-го Хмельницький добровільно зрікся влади та передав гетьманську булаву прихильнику Польщі Павлу Тетері. Запорозькі козаки не визнали влади Тетері й обрали собі власного гетьмана — Івана Брюховецького. Брюховецький уклав із Російським царством нову угоду — Батуринські статті, котрі 1665-го замінили на Московські статті. Відповідно до останніх Україна втрачала статус політичної автономії та переходила в повну адміністративну та фінансову залежність від Москви. Московські статті, якими започатковано фактичне розділення країни навпіл — на Правобережну та Лівобережну, — спричинили спротив усіх верств українського суспільства. Гетьманщиною прокотилась хвиля антиросійських повстань, однак загалом ситуація лишилась незмінною: Московські статті зафіксували точку відліку процесу деформації Гетьманщини як політичного утворення. Кожному наступному гетьманові Москва нав’язувала нову союзну угоду (Коломацькі статті, Решетилівські статті, Рішительні пункти), що поставала наступним етапом градації утисків прав козацтва та простих українців.

1708-го останні сподівання на те, що українці та росіяни зможуть ужитися в одній країні, остаточно розвіялися. Після того, як обурений царськими утисками гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведів у Північній війні (1700–1721), офіційно виступивши проти Петра І, росіяни почали знищувати населення України. Через кілька днів після звістки про перехід Мазепи на бік шведів на гетьманську столицю Батурин напали російські солдати на чолі з командувачем московських військ в Україні князем Меншиковим, безжально вирізавши всі шість тисяч жителів: чоловіків, жінок, дітей. Запорозькі козаки, що підтримали Мазепу, також жорстоко заплатили: 1709 року російські війська під орудою полковника Яковлєва дощенту зруйнували Запорозьку Січ, Петро І особисто підписав наказ страчувати на місці кожного впійманого запорожця. Мені важко знайти інше визначення для двох згаданих подій, окрім як терор.

В угоді, підписаній 1708 року Мазепою та молодим шведським королем Карлом ХІІ, Україну визнано вільною та незалежною. Також зазначено про обов’язкове приєднання після завершення війни відвойованих у Росії, але колись належних «руському» (українському) народові територій до Князівства Українського. Мазепу проголошували довічним гетьманом звільненої України, а шведський король не мав права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського.

Хтозна, як би все склалося насправді, якби 27 червня 1709 року під Полтавою шведи не зазнали поразки. Полтавська битва стала вирішальною не лише в російсько-шведській війні, вона на довгі роки визначила долю й України, і всієї північної Європи. Московське царство забезпечило собі вихід до Балтійського моря, що потрібно вважати передумовою зародження Російської імперії та початком формування великодержавного шовінізму сучасних росіян. Полтавська битва — предмет надзвичайної гордості росіян. І російські історики, і пересічні росіяни відверто пишаються тим, що внаслідок територіальних воєн із Росією у XVIII столітті практично припинили своє існування дві могутні європейські країни: внаслідок поразки у Північній війні Швеція відмовилась від спроб стати «великою державою», а в результаті трьох поділів між Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією Польща на тривалий час щезла з карти Європи. При цьому росіяни старанно оминають той факт, що в 1780–1790 роках (через 10 років після першого поділу Польщі) поляки провели блискучу урядову й економічну реформи, досягли стабільного економічного зростання та створили — одними з перших у Європі — конституцію, що значно обмежувала права короля. Для порівняння, у Росії, що зросла на традиціях монгольського рабства, за весь час існування (з 1722-го, тобто з моменту утворення імперії, й донині) дійсне, а не номенклатурно-ілюзорне право було чинним упродовж лічених років. До 1905 року, коли після першої революції було створено Думу, в Російській імперії взагалі не було законів — лише укази імператора. У Радянському Союзі формально мали чинність і конституція, і кодекси законів, однак дотриманням прав людини там і не пахло. Про закони нинішньої Російської Федерації ми ще поговоримо…

11 серпня 1709-го Петро І змусив гетьмана Скоропадського підписати Решетилівські статті, що означали практично знищення гетьманської автономії. Під час правління Кирила Розумовського відбулось остаточне поглинання Гетьманщини імперією: 1754 року знято митний кордон, 1764-го ліквідовано посаду гетьмана, а замість Гетьманщини засновано Малоросійську губернію. У другій половині XVIII століття Гетьманщина стала історією.

1775 року російські війська на чолі з генералом Текелієм за особистим наказом Катерини ІІ зруйнували останню Запорозьку Січ. Як наслідок — її землі долучено до Новоросійської губернії. 1781 скасовано полковий устрій України, після чого назви Україна, Військо Запорозьке, Українська держава надовго зникли з європейських карт і міжнародних договорів.

А проте українська нація не зникла. Унаслідок трьох послідовних поділів територію Речі Посполитої розшматували три держави: Австрія, Пруссія та Російська імперія. Та це аж ніяк не означало зникнення польської нації. Радше навпаки. Під російським і німецьким гнітом поляки згуртувались, як ніколи раніше відчувши потребу боронити власну ідентичність.

Те саме сталося з українцями. Самоусвідомлення викристалізувалося в боротьбі. Самоусвідомлення нації сформувалось під колосальним зовнішнім тиском: росіяни, намагаючись перетворити українців на рабів, пробудили в них небувале почуття національної гідності. Ліквідація Гетьманщини, спроби «синхронізувати» російську й українську політичні системи, намагання «злити» українців і великоросів у єдиний народ дали зворотний ефект — посилення в українців націоналістичних почуттів і зародження затяжного й обопільно кривавого визвольного руху.

Після перемоги росіян під Полтавою імперський уряд ініціював широкомасштабну русифікацію України. Серед її заходів — заборона 1720-го друкувати книжки українською мовою. Русифікація України посилилася за Катерини II — після скасування гетьманства та зруйнування Запорозької Січі. У другій половині XVIII століття російська мова набула статусу обов’язкової в діловодстві на українській території; священиків змушували виголошувати проповіді церковнослов’янською мовою із російською вимовою.

У XIX столітті спочатку Валуєвський циркуляр 1863-го, а згодом Емський указ 1876-го взагалі вивели українську мову поза межі закону.

Рух у зворотному напрямі — в бік дерусифікації України — став можливим після революції 1917 року в Росії, тобто із проголошенням УНР, Української Народної Республіки.

Період дерусифікації був нетривалим. 21 грудня 1917-го більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова, де за чотири дні провели «Всеукраїнський» з’їзд Рад і як рішення останнього проголосили створення Радянської Української Народної Республіки зі столицею в Харкові та, відповідно, визнання нелегітимною УНР на чолі із Центральною Радою та Михайлом Грушевським. Як бачимо, ще на початку століття Росія вдавалась до свого найулюбленішого прийому: наявність в Україні двох центрів влади — київського національного та харківського радянського — дала змогу московським більшовикам формально залишатись осторонь війни та подати її як внутрішній конфлікт.

1917-го військам УНР вдалося відбити більшовицький наступ, однак 1920-го внаслідок повторного масованого наступу більшовиків Українська Народна Республіка припинила існування. Більшу частину її території ввели до складу СРСР за назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Порівняно з русифікацією царського часу радянська русифікація охопила всю територію України — адміністративну й етнічну, всі верстви українського суспільства, з урахуванням і селянства. Упродовж десяти років (1951–1961) відбулося збільшення частки українських шкіл із російською мовою навчання майже вдвічі — із 17,7 % до 30,9 %. В окремих містах на сході України частка шкіл з українською мовою навчання ледве перевищувала 1 % (наприклад, у Донецьку 1960-го частка українських шкіл становила 1,2 %, попри те, що під час перепису 38 % мешканців міста назвали себе українцями). Пам’ятки української історії та культури підлягали знищенню і забуттю на тлі плекання та популяризації російських. Ситуація досягла апогею тоді, коли в певних регіонах України (наприклад, у Криму) частку шкіл з українською мовою навчання звели до 0 %.

Найбільшої русифікації зазнали частини України, відірвані від української етнічної території та приєднані до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, РРФСР: Північна Слобожанщина (південні частини теперішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей Російської Федерації), частина Донеччини (частина Ростовської області РФ) і західна Кубань (Краснодарський край РФ) — разом 114 300 км2 із (1926) 5 093 000 населення, зокрема 3 357 000 українців (66,0 %). Це єдина в Радянському Союзі суцільна неросійська територія, безпосередньо приєднана до РРФСР без прав автономної республіки чи автономної області. Українці, що проживали на цій території, не мали жодних національних прав: їх було позбавлено українських шкіл, преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно обмежено.

Припускаю, що мій погляд на українсько-російські відносини може видатися упередженим. Мало ознайомлений з історією Російської імперії та СРСР читач може сприйняти мою розповідь за необґрунтовані закиди українського націоналіста, який намагається всіляко очорнити справедливу та миролюбну Росію. Гаразд, заперечувати не буду, я — український націоналіст, свого ставлення до російської влади не приховую та ніколи не приховував. Але давайте пригадаємо, як у ХХ столітті чинила Росія з іншими народами, що відмовлялися з нею «дружити».

Почнемо, наприклад, із Фінляндії.

Взаємини фінів і росіян були складними в усі часи. Фінляндія разом з Аландськими островами відійшла до Російської імперії на початку XIX століття, після перемоги Росії у російсько-шведській війні. Росіяни не знали, що з тими землями робити. Імперія не змогла «проковтнути» крихітну північну країну. Річ у тім, що вже тоді, 1809-го, Фінляндія мала конституцію та представницький законодавчий орган — парламент. 1809-го російська конституція знаходилася на такій самій стадії розвитку, як нанотехнології в сучасній Російській Федерації, тож росіянам було дуже непросто пояснити пересічним фінам, із якого дива їм потрібно відступити у власному розвитку на півстоліття назад і бити чолом об підлогу перед закутаним у хутра й обвішаним орденами монархом-уседержителем.