Розділ 1 300 років «дружби» і «братерства»

Після Першої світової війни Фінляндія проголосила незалежність, через що проблем у відносинах із Росією аж ніяк не поменшало.

У книзі «Її ім’я було Татьяна» колишній радянський розвідник Віктор Суворов описує, як у червні 1939-го — за півроку до військового вторгнення до Фінляндії — обласні та районні військкомати у всіх закутках Радянського Союзу отримали наказ відшукати та призвати до лав Червоної армії всіх військовозобов’язаних фінської національності. За наказом народного комісара оборони СРСР (міністра оборони) маршала Радянського Союзу Ворошилова розпочали формування так званого фінського корпусу, тобто ядра армії ФДР — Фінської Демократичної Республіки. То нічого, що республіки такої ще не було й самі фіни про неї гадки не мали. Товариш Сталін передбачливо поклопотався, виявив братську турботу про дружній фінський народ і підготував для неіснуючої республіки маріонетковий уряд, потужні збройні сили й, основне, — сформовані за радянським принципом каральні органи. Головою уряду та міністром закордонних справ ФДР було призначено члена Центрального Комітету ВКП(б), секретаря виконкому Комінтерну[5] товариша Отто Вільгельмовича Куусинена; на посаду міністра внутрішніх справ — Туурі Лехена, вірного ленінця, колишнього начальника Центральної військово-політичної школи Комуністичного інтернаціоналу, котрий у 1920-х роках займався підготовкою диверсійних груп для силового захоплення влади у європейських країнах і особисто брав участь у громадянській війні в Іспанії; міністром оборони ФДР і одночасно командиром 1-го корпусу Народної армії Фінляндії — комдива[6] Червоної армії Акселя Мойсейовича Анттилу. Цікаво, що бійців новоспеченої армії ФДР одягнули в польські шинелі, захоплені Червоною армією після вторгнення в Польщу 17 вересня 1939 року, попередньо відпоровши польські знаки розрізнення та замінивши їх на щойно вигадані знаки Народної армії Фінляндії.

Отже, задовго до того, як переговори між СРСР і Фінляндією зайшли в глухий кут, уряд та армія Фінської Демократичної Республіки були готові до «звільнення» Фінляндії. Справа залишалася за малим — приводом для вторгнення.

Офіційні радянські та сучасні російські історики стверджують, що передумовою війни між Радянською Росією та Фінляндією необхідно вважати винятково бажання Йосипа Сталіна відсунути фінський кордон якомога далі від Ленінграда (нині — Санкт-Петербург) і ніщо інше. Мовляв, товариш Сталін не вірив у фінський нейтралітет і побоювався, що в разі війни з Німеччиною (з котрою, зауважте, на той час підписано договір про дружбу та ненапад) остання використає Фінляндію як плацдарм для атаки на СРСР; про повне захоплення та радянізацію Фінляндії нібито не йшлося. У чому ж логіка створення фінської «народної» армії та аналогічного «народного» уряду у вигнанні? Та говоримо зараз не про це. Росії потрібен був привід для початку «визволення» чи то пак «відсування» кордону на захід. «Миролюбна» Росія ніколи першою не нападає. І — о диво! — щойно за наказом маршала Радянського Союзу Ворошилова закінчили формування 1-го фінського корпусу, щойно Сталін у Москві дав зрозуміти фінській делегації, що з такими настроями більше домовлятися немає про що, як Фінляндія першою напала на Росію!

Безпосереднім приводом для початку активних бойових дій став Майнільський інцидент. 26 листопада 1939 року о 15 годині 45 хвилин по радянському прикордонному посту, розташованому на Карельському перешийку неподалік села Майніла, сім разів вистрелили із великокаліберної гармати, в результаті чого загинули троє рядових і один молодший командир Червоної армії, кілька осіб дістали поранення. Радянська сторона надіслала уряду Фінляндії офіційну ноту в миролюбному та стриманому стилі із пропозицією для уникнення нових провокацій відвести фінські війська на 25 км углиб від кордону. Фіни швидко провели незалежне розслідування та встановили, що обстріл прикордонного поста було проведено з радянської території (нічого не нагадує?.. якщо ні, то запам’ятайте цей епізод і, будь ласка, пригадайте його, коли розпочнете читання 6-го розділу, де йтиметься про початок українсько-російської війни 2014 року). Росіяни, організувавши провокацію, прорахувалися, оскільки ще 26 жовтня — рівно за місяць до обстрілу — фінський генерал Неннонен наказав відтягнути всю артилерію за лінію укріплень, яка незабаром одержить назву «лінії Маннергейма», звідки жодна гармата не могла дострелити до радянсько-фінського кордону. Уряд Фінляндії надіслав уряду Радянської Росії офіційну відповідь із результатами розслідування, в якій зазначив, що фінські прикордонники були свідками обстрілу, що напрям обстрілу, очевидно, — з території СРСР, що на фінському кордоні перебувають лише війська, без жодної гармати, а також підкреслив готовність фінської сторони провести спільне розслідування та розпочати переговори про спільне відведення військ від кордону. Нота у відповідь мала типово радянський, жовчно-нахрапистий тон: «…заперечення з боку уряду Фінляндії факту обурливого артилерійського обстрілу фінськими військами радянських військ, який призвів до людських жертв, не може бути пояснено нічим іншим, окрім бажання ввести в оману суспільну думку та познущатися із жертв обстрілу». Увечері 29 листопада фінського посла в Москві Аарно Юр’є-Коскінена викликали до Народного комісаріату іноземних справ і вручили нову ноту. У ній ішлося про те, що, зважаючи на обставини, які склались і провина за які повністю лежить на уряді Фінляндії, СРСР відкликає всіх своїх представників із Фінляндії та розриває договір про взаємний ненапад. Того ж дня радянські війська атакували фінських прикордонників у Петсамо. Через день голова фінського «уряду у вигнанні» член ЦК ВКП (б), секретар Виконкому Комінтерну Отто Куусинен офіційно попросив допомоги в уряду УРСР, а 2 грудня 1939-го підписав із головою Ради Народних Комісарів СРСР Молотовим[7] договір про взаємодопомогу (забувши, що відтепер він не «радянський товариш», а голова уряду «незалежної» Фінської Демократичної Республіки, Отто Вільгельмович поставив підпис під договором так, як завжди, — Куусинен — кирилицею). З того моменту уряд Радянської Росії згортає всі контакти із законним урядом Фінляндії на чолі з Ристо Рюті та веде переговори лише із «народним» урядом Куусинена, не припиняючи наголошувати на тому, що війну розпочала Фінляндія. 29 березня 1940 року, вже після завершення збройного конфлікту, Молотов доповідав у Москві: «Певного тимчасового успіху імперіалісти досягнули у Фінляндії. Їм удалося наприкінці 1939 року спровокувати фінських реакціонерів на війну із СРСР…» Уявляєте? Фіни, які перед війною мали лише 26 танків (проти 2289 у 1-ї фінської бригади), чий військово-повітряний флот нараховував жалюгідних 270 літаків (проти 2446 радянських винищувачів і бомбардувальників, сконцентрованих у Карелії), які знали, що допомоги від європейських країн очікувати не варто, і які змогли виставити проти півмільйонної Червоної армії трохи більше ніж 265 тисяч солдатів, додумалися першими напасти на Росію! Пригадую, наскільки я дивувався 2008 року, чуючи сповнені неприхованого гніву промови дикторів на російських телеканалах про те, що Грузія цинічно та підступно напала на російський миротворчий контингент у Абхазії та Південній Осетії та тепер загрожує самій Росії. Через це Грузію потрібно — цитую — «примусити до миру». Я ніяк не міг утямити, кому в тримільйонній Грузії, чия територія не перевищує сукупної площі трьох українських областей, могло заманутися атакувати Росію? Що це за божевільний стратег із армією в кількадесят тисяч вояків, озброєних застарілою радянською технікою, додумався загрожувати Росії? 2014-го, фіксуючи аналогічні заяви про те, що розвалена за час правління Януковича українська армія планує наступальну операцію на півдні Росії, я вже не дивувався…

14 грудня 1939 року за початок війни проти Фінляндії Радянський Союз офіційно вивели з Ліги Націй, але це вже не мало ніякого значення. Війна тривала.

На диво, фіни вистояли, втративши лише 11 % території, однак примусивши СРСР заплатити головами п’ятьох росіян за кожного вбитого фінського солдата (офіційні дані щодо кількості загиблих бійців із обох сторін: 25 904 фінські солдати та 126 875 червоноармійців). «Визволення» багатостраждального фінського народу зазнало краху, обернувшись трагедією для десятків тисяч російських сімей. Щоби приховати катастрофічні прорахунки у плануванні наступальних операцій і недоліки в постачанні армії, російській пропаганді довелося вигадувати черговий міф про нібито неймовірну міць і неприступність укріпленої «лінії Маннергейма», хоча насправді створені за наказом Еміля Маннергейма оборонні смуги налічували не більш ніж 130 діючих вогневих споруд, 70 із яких залишилися ще від Першої світової війни та нічим особливим не вирізнялись.

Утім, це вже інша історія.

У червні 1940 року, невдовзі після підписання мирного договору з Фінляндією, «наймиролюбніша» нація у світі таємно сформувала Південний фронт. На кордоні з Румунією СРСР розгорнув три армії (5, 9 та 12-ту) в складі 13 корпусів, 40 дивізій, 14 бригад, 96 артилерійських полків, 45 винищувальних і бомбардувальних авіаційних полків. Загалом — 460 тисяч бійців, 12 тисяч гармат і мінометів, 3112 танків, 2168 бойових літаків. Командувач фронту — генерал армії Георгій Костянтинович Жуков. Для чого? І чому таємно? Бо готувалося чергове «звільнення». Радянські війська отримали від Жукова наказ розгромити армію Румунії, якщо вона здумає опиратися «визволенню».

26 червня, після розташування військ, голова Ради Народних Комісарів СРСР товариш Молотов зажадав від Румунії повернути Бессарабію та Північну Буковину, бо ці території до Першої світової війни, мовляв, належали Російській імперії, а тому їх має бути введено до складу СРСР як Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку. (До слова: перед тим як надсилати ультимативну ноту королівському уряду Румунії, радянський уряд кілька разів занепокоєно відзначав про почастішання з румунського боку обстрілів радянської території, прикордонників і цивільних осіб; усього Народний комісаріат іноземних справ «нарахував» 25 таких обстрілів. Зайве розказувати, що Румунія, яка на той час панічно боялась нападу СРСР, ніяких обстрілів не здійснювала.) То нічого, що молдавська культура, менталітет, мова та звичаї ближчі до румунської, а з російською взагалі не мають нічого спільного. То нічого, що Північна Буковина насправді до складу Російської імперії не входила.

Знаючи про півмільйона бійців і три тисячі танків, зосереджених біля кордону та готових рвонути в наступ, король Румунії Кароль ІІ погодився на радянський ультиматум і віддав наказ відвести війська з означених територій. Радянські війська зайняли передані території протягом 6 днів. Миттєво на них ініціювали проведення колективізації та насильницького усунення небажаних новій владі елементів. Одним словом — терор.

1956-го Росія виявила палку любов до народу Угорщини.

23 жовтня 1956 року о третій годині дня в Будапешті розпочалась демонстрація незадоволених прорадянським режимом і особливо — засиллям каральних органів. На центральній площі столиці зібралось 200 тисяч людей, переважно інтелігенція та студенти. Демонстрація пройшла мирно, якщо не зважати на повалення пам’ятника Сталіну, однак о 20:00 перший секретар панівної прокомуністичної УПТ, Угорської партії трудящих, виступив по радіо з різким засудженням демонстрації. У відповідь найрадикальніші демонстранти спробували взяти штурмом радіостанцію, вимагаючи оголосити в ефірі їхні вимоги. Зав’язалася сутичка із підрозділами AVH, угорської служби держбезпеки, котра тривала всю ніч. З’явилися перші загиблі.

На той час територія Угорщини була місцем дислокації радянського Особливого корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П. М. Лащенка. Корпус утворювали дві гвардійські механізовані дивізії, бомбардувальна та винищувальна авіаційні дивізії, а також понтонно-мостовий полк. Мета діяльності Особливого корпусу: забезпечення комунікації та шляхів підходу радянських військ до Австрії (згідно із Паризькою мирною угодою після закінчення Другої світової в Австрії залишався обмежений контингент Червоної армії). Цікаве запитання: навіщо для «забезпечення комунікації та шляхів підходу» тримати на території Угорщини дві механізовані й — особливо — бомбардувальну дивізію (яку «комунікацію» вона забезпечувала?..), та зараз ідеться не про це. 15 травня 1955 року у Відні представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції підписано Державний договір із Австрією, відповідно до якого Австрія отримала статус нейтральної держави, з території якої виводили всі, а також радянські, війська. Оскільки «забезпечувати комунікацію» більше не було з ким, то й Особливий корпус мав би забратися геть із Угорщини. На жаль для угорців, Микита Сергійович Хрущов, який на той час замістив Сталіна як очільника СРСР, передбачив цю ситуацію. За день до підписання угоди з Австрією — 14 травня 1955-го — між Радянським Союзом і підвладними йому країнами східної Європи було укладено Варшавський договір, яким регламентовано утворення Об’єднаних збройних сил країн-учасників на чолі з маршалом Радянського Союзу Конєвим[8]. До 14 травня 1955 року радянські дивізії перебували в Угорщині, прикриваючись Паризькою мирною угодою. Від 15 травня 1955 року ті ж дивізії перебували в Угорщині на підставі Варшавського договору для того, щоб захищати Угорщину від «ворогів».

О 23:00 23 жовтня 1956-го начальник штабу Збройних сил СРСР маршал Соколовський віддав наказ командиру Особливого корпусу виступити на Будапешт для допомоги угорським військам «в восстановлении порядка и создания условий для мирного созидательного труда». 290 танків, 120 БТРів і 6000 бійців Особливого корпусу прибули до столиці Угорщини, де о 6-й ранку, вступивши в бої із повстанцями, розпочали «створювати умови для мирної творчої праці».

Того ж дня Угорська партія трудящих повернула на пост прем’єр-міністра Імре Надя. Надя вже призначали на пост прем’єра в 1953–1955 роках, але репресували через його надміру реформаторські погляди. Таким призначенням угорські комуністи сподівались задобрити повстанців і нормалізувати ситуацію.

Спочатку це подіяло.

29 жовтня Імре Надь розпустив таємну поліцію AVH. Радянські війська почали залишати столицю. 30 жовтня уряд Імре Надя ухвалив рішення про відновлення в Угорщині багатопартійної системи та створення коаліційного уряду. Як наслідок — оголошено про підготовку до виборів та про зречення комуністичною УПТ монополії на владу. 1 листопада Імре Надь проголосив вихід Угорщини з Варшавського договору. Уряд країни вручив відповідну ноту посольству СРСР. Водночас із цим Угорщина звернулась до ООН із проханням допомогти захистити суверенітет. ООН радо відгукнулося. ООН завжди радо відгукується в таких ситуаціях. Здавалося, що революція перемогла, однак…

За день до того, як Імре Надь декларував про розірвання Варшавського договору, Хрущов передумав. Несподівано збагнувши, чим обертається повстання в Угорщині, Микита Сергійович на засіданні Президії ЦК КПРС заявив: «Слід переглянути оцінку, війська з Угорщини та Будапешта не виводити та виявити ініціативу в наведенні порядку». Президія ЦК КПРС постановила сформувати оновлений «революційний робітничо-селянський угорський уряд» на чолі з першим секретарем УПТ Яношем Каддаром і провести військову операцію з метою повалення уряду Імре Надя. Операцією за назвою «Вихор» командував особисто маршал Радянського Союзу Георгій Жуков.

3 листопада на аеродром Тьокьоль запрошено міністра оборони Угорщини генерал-лейтенанта Пала Малетера для вирішення питання виведення військ Радянської армії. Після перемовин міністр оборони зателефонував підлеглим у міністерстві та дав указівку не відкривати вогонь по радянських військах, що пересуватимуться визначеними коридорами, з огляду на впевненість, що Радянська армія виходитиме з Угорщини. Одразу після озвучення наказу до зали, в якій відбувалися переговори, увійшов Герой Радянського Союзу, голова КДБ генерал армії Сєров власною персоною. Не сам. Із групою захоплення за спиною. Запрошеного на переговори генерал-лейтенанта Малетера заарештовано.