Розділ «Львів, 3 березня 1904 року»

Щойно той вийшов, запанувала незручна мовчанка. Директор врешті кахикнув, прочищаючи горло.

— Гаразд, дамо якось раду з цим театралом, — мовив він. — Головне, щоб газети більше писали про вбитого Упиря, аніж про брутальність львівської поліції.

— Я можу йти? — запитав Вістович.

— Ідіть.

Залишивши кабінет шефа, комісар вийшов з будинку на вулицю. Тут, одразу за масивними дверима, майже всі поліціянти завжди зупинялися «на перекур». Курили, щоб налаштуватись на роботу вранці, або насолоджувались таким чином закінченням своєї зміни. Іноді зупинялися тут і посеред дня. Це місце, біля здоровенної урни, вщерть заповненої недопалками, рідко хто минав просто так. Вістович не був винятком. Діставши цигарку, він запхнув її до рота і з приємністю присмалив інший її край вогнем від сірника. Здавалось, цей чоловік мовчки насолоджується нікотином і десь потайки смакує славу, уявляючи заголовки віденських газет зі своїм фото. Справа львівського Упиря, яку в цю мить з полегшенням закривали в тутешній Дирекції поліції, щоб до вечора скласти чіткий рапорт і відправити його у Відень, мала б принести йому таке довгождане підвищення по службі, яке щоразу відтерміновувалось через паскудну характеристику від начальства. Словом, на душі в комісара Вістовича мало б бути по-весняному сонячно й радісно... Проте всередині цього чоловіка вирувало пекло.

Не докуривши, він нервово загасив цигарку і жбурнув її у тютюновий могильник всередині урни. Після цього підняв комір плаща й швидким кроком подався на Личаківську. Тут, у будинку під номером 7, винаймав помешкання доктор Фройд.

Вістович застав його, коли психіатр неквапно перебирав свої книжки й записи, а в сусідній кімнаті служниця пакувала валізи. Львівські лекції доктора Фройда закінчились, і вже кілька днів ніщо його тут не тримало.

— Дозволите, пане докторе? — обережно запитав поліцейський біля прочинених дверей.

— А, пане Вістовичу, — посміхнувся той, — заходьте, заходьте... Даруйте, в мене тут розгардіяш. Збираюся повертатись до Відня... Чим завдячую вашому візиту?

— Власне, хотів попросити вас залишитись, — мовив поліцейський і пильно подивився на доктора. — Якщо це, звісно, можливо.

Доктор Фройд відклав книгу, яку тримав у руках, і, підійшовши до дверей, щільно їх зачинив.

— Поясніть, — коротко сказав він.

— Тут насправді нічого пояснювати, — мовив комісар. — Ви не гірше за мене знаєте, що Упир досі живий і от-от почне вбивати знову.

— Газети й поліція кажуть інше.

— Чорт забирай, пане Фройде! Газети і поліція кажуть те, що від них хочуть почути... — не витримав комісар. — Того Шимона Шнітке, що його застрелив Самковський, не було в списку, який я вам передав, правда ж?

— Правда.

— Додам, що рани на тілі усіх жертв однакові, — вів далі Вістович, — але ширина їх не збігається з шириною леза ножа, який визнано знаряддям убивства. Того самого, яким псевдо-Упир ледь не прикінчив мене... І таких дрібниць багато.

— Гаразд. Але що потрібно від мене? — після паузи запитав Фройд.

— Я переконаний, що убивця пов'язаний з театром. Оцим віденським «Камершпілем», — відповів комісар. — Це може дати нам суттєві дані про нього, а значить, і допоможе впіймати цього скурвисина.

— Можливо, можливо... — доктор рефлекторно потягнувся до свого портсигара. — А в чому ж тоді проблема?