Розділ «Львів, 3 березня 1904 року»

— В тому, що я через свою необережність зіпсував стосунки з директором «Камершпілю», Герхардом фон Зорцем, — пояснив Вістович. — Боюся, вдруге він не погодиться на розмову зі мною. Хіба під прицілом револьвера...

— То що ж усе-таки вимагається від мене? — перепитав Фройд.

— Чи можете поговорити з ним самі? Адже ви, докторе, чудово знаєте цю справу. Крім того, вивчили список віденських пацієнтів мертвого Тофіля, серед яких є вбивця. Спробуйте зіставити їх з розповідями директора театру. Нехай опише усіх своїх акторів, гримерів, костюмерів... Ще там чортзна-кого...

— Гаразд, я зрозумів, — сказав нарешті Фройд. — Тобто не надто розумію, чому мав би це робити, але нехай.

— Лишилося тільки двоє людей, які знають, що Упир живий, — це ви і я, — мовив комісар. — Мій помічник упевнений, що пристрелив цього скурвисина, і ніщо не переконає його в іншому. А між тим, ця падлюка вже, мабуть, планує наступне вбивство.

Доктор Фройд знову підійшов до дверей кімнати і, прочинивши їх, гукнув служниці:

— Дорога моя, розпакуйте назад наші валізи. Ми залишимося в цьому прекрасному місті ще на якийсь час.

І, повернувшись до Вістовича, додав:

— Сьогодні я зустрінусь із цим добродієм і одразу ж після цього вам зателефоную.

— Чекатиму, — відповів комісар, уже збираючись іти.

— Хвилинку, — зупинив його доктор. — Я не сказав вам про одну річ, але тільки тому, що забув.

Він відчинив шухляду стола й дістав звідти грубого записника.

— Це щоденник Німанда, в якому той, зокрема, описував свої сни. Хоч не лише... Він дав його мені незадовго до смерті. Почитайте, можливо, деякі речі видадуться вам цікавими...

Комісар узяв щоденника, і на цьому вони попрощалися. Вийшовши з дому Фройда, Вістович подався в кав'ярню Шнайдера, де, замовивши вечерю, узявся гортати списані дрібним невротичним почерком сторінки. Спершу важко було призвичаїтись до манери письма Німанда й німецького тексту, але згодом йому таки вдалося досить добре розуміти зміст.

«20 лютого 1904 року. Відень, — писав Німанд в одній зі своїх нотаток, — сьогодні снилося, що тікаю від убивці через густий парк. Раптом помітив, що між деревами в'ється полотно залізниці, присипане щебенем. Я спробував перестрибнути колію, але натомість зачепився ногою за каміння і впав, боляче забившись. Попри біль, слід було негайно підійматись і бігти далі, оскільки швидкі кроки переслідувача вже чулися за моєю спиною. І я знав, що він бажає моєї смерті. Мені бракувало дихання, а все, що зривалося з вуст, тільки коротка фраза, схожа на передсмертний хрип:

— Ich habe Angst, ich habe Angst...

Врешті парк закінчився, і почалася брукована вулиця. Бігти стало трохи легше, але й кроки за спиною почулися ближче. І я побачив перед собою білий будинок, і мені видалось, що там моє спасіння. Переметнувшись через огорожу, я підбіг до дверей і щосили почав гамселити в них кулаком, благаючи мене впустити. Втім, двері виявились незамкненими, і я увірвався у просторий передпокій, завбачливо замкнувши їх за собою. З передпокою я потрапив у вітальню, але від того, що там побачив, з горла вирвався несамовитий крик. Мій переслідувач якимось чином опинився тут раніше, але тепер йому було вже не до мене. З тваринним риком цей негідник розривав одяг на якійсь бідолашній жінці, а коли вона була вже зовсім оголеною, заходився щосили її лупцювати, аж доки та не зомліла. Все нутро моє поривалося вперед, щоб захистити бідолаху, проте холодний липкий страх скував мої рухи, і я не міг й кроку ступити. Між тим, не даючи їй прийти до тями, цей мерзотник заходився ґвалтувати свою жертву, поволі й неквапно, насолоджуючись кожним своїм бридким рухом. Він робив це нескінченно довго. Все відбувалося в мене на очах, і я ладен був померти від сорому й безсилля. Врешті, цей звір востаннє загарчав і, затремтівши, відірвався від своєї жертви. Та найстрашніше було попереду: в його руках зблиснув велетенський ніж, і він замахнувся ним на свою зґвалтовану жертву, проте безжальні й смертельні удари я відчув на собі... Він убивав мене, як і кожної ночі.

На цьому сон обірвався. Я розплющив очі. Був ще один холодний ранок...»

Дочитавши, Вістович не втримався і замовив випивку. Як виявилось, таке читати непросто було навіть бувалому комісару поліції. Ще один запис Німанд зробив уже в Лемберзі. Вбивця переслідував його тепер уздовж якогось сирого підземелля, а під ногами текла смердюча вода і сновигали щури. Коли втікачеві забракло сили, він ухопився руками за стіну, проте вона виявилась сирою і слизькою. Долоні безпомічно ковзнули по ній, і Німанд упав на долівку, де щури миттю накинулись на нього і почали несамовито терзати. Ці тварюки були величезні, як пси. І розривали його плоть із псячим завзяттям...

Кельнер приніс випивку, і комісар одразу перехилив цілу склянку. Здогадливий офіціант миттю замінив її на повну.