Розділ «Львів, 3 березня 1904 року»

Лише один запис в щоденнику Німанда не стосувався його снів і вбивства. В цьому записі йшлося якраз про протилежні речі:

25 лютого 1904 року, Лемберг.

«Вкотре згадую свій візит до доктора Фройда у Відні і його пораду... Перш ніж знайти пана Фройда тут, у цьому місті, я таки нею скористався. Він радив мені вгамувати первісні бажання, які прориваються у свідомість звідкілясь із нашого нутра. За переконанням доктора, мені бракує відчуття володіння жінкою і сексуального задоволення. Звідси й моя проблема з нічними кошмарами, в яких мене вбивають... А насправді, за його словами, мені бракує контактів з жіночою статтю. Гостро бракує... Тут слово «гостро» надзвичайно доречне, бо в моїх кошмарах мене вбивають саме ножем.

Що ж, певну рацію доктор Фройд таки мав. Принаймні одну ніч після цього я спав спокійно. І хай йому чорт, саме це було дечим божественним...

Зрештою, якщо переді мною мій щоденник, то я маю цілковите право описати це на його сторінках. Щоб якось закарбувати свої несамовито солодкі переживання, як ото часом фіксують щасливі миті в салоні фотографа. Тим більше що спожита добра тутешня горілка додає мені сміливості.

Отож, мою львівську коханку звали Розою. Вона була єврейкою, втім неохоче говорила про своє походження. Мовляв, через надто розкуту поведінку єврейські старійшини та й власні батьки від неї відцуралися. Роза, однак, не була повією, а наймалася прибирати помешкання, шити або готувати обіди всюди, де цього потребували. Час від часу, коли з роботою було геть скрутно, дівчина прямувала до кав'ярні, де підсідала до якогось пристойного на вигляд чоловіка і розпитувала про життя. Той, якщо був не від того, аби поговорити, замовляв їй вечерю і навіть давав із собою грошей. Часто на цьому й закінчувалось, але якщо чоловік потребував більшого, то що ж... Доводилося йти з ним і до ліжка.

Мені вона запропонувала це сама. Я незчувся, як ми вже були в моєму львівському помешканні, і я тримав її гаряче оголене тіло у своїх обіймах. Спіймавши погляд Рози, зрозумів, що очі її питають в мене, чого я хочу. Або ж намагаються вгадати мої бажання. І таки вгадали... Її нетерплячі пальчики торкнулися мене там, де зазвичай не торкаються жінки, вважаючи це непристойним. Потім зарухалися в повільному ритмі, ледь тримаючи мою затверділу плоть. А ці її очі, в яких почали з'являтися грайливі бісики, все дивилися на мене, слідкуючи за тим, чи подобається мені ця гра. І вона подобалась... Вона довела мене до блаженства, а потім захотіла отримати його сама і все розпочала знову. Врешті, я, не тямлячись від щастя, застогнав удруге, цього разу міцно притиснувшись до неї, а вона слухала мій стогін, притуливши мою голову до своїх розкішних персів...

І ось тепер, два дні по тому, я млію від спогадів про неї. Я досі відчуваю дотик її рук, мовби від нашої зустрічі минуло не більше години...

Вранці Роза одяглася і мовчки вийшла, навіть не попрощавшись. Не зважаючи на мене і мої слова, наче я був невидимим і німим. Якби ж я міг зустріти її вдруге, то вже б не відпустив. Ця шалениця стала моїм спасінням на добу. А мені хотілося спасіння на все життя...»

Від читання комісара відірвав кельнер:

— Прошу вибачення, пане комісаре, вас до телефону.

— Мене? До телефону? Тут?

Офіціант кивнув.

— Хто?

Той виразно знизав плечима.

— Пан з того боку говорив німецькою.

— Он як? — встаючи, мовив комісар.

Вістович підійшов до апарата і підніс до вуха слухавку.

— Слухаю, — видихнув він.

— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.