Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Ось як ми зробимо, Самковський, — втомлено сказав комісар, — гарненько допитайте цих двох, а потім довершіть свою справу у міському комутаторі і заарештуйте усіх, кого знайдете на Бернштайна, звідки останнього разу дзвонив Гофман. Сам він, безперечно, давно в іншому місці, бо не такий дурний, щоб попастися так просто. Перевірте також дзвінки з будинку на Виспянського, 4 — це його останнє львівське помешкання. Зробіть список усіх телефонних з'єднань, скажімо, за місяць.

Поліцейський кивнув.

— Коли зустрінемось? — запитав він.

— Гадаю, вже завтра. Приміром, о десятій ранку у вас на Академічній.

Домовившись з ним, комісар вийшов з кав'ярні. Він попрямував убік Ягеллонської, де, минувши будинок Сейму, вдруге опинився перед «Народним Казино». Двері було відчинено, і цього разу Вістович безперешкодно зайшов досередини. Нахман порався у напівтемній ігровій кімнаті. Комісар голосно привітався.

— А-а-а, пане Вістовичу! Радий бачити пана, — сказав управитель, проте в його голосі не чулося жодних радощів.

— Навзаєм, Нахмане, — відповів Вістович, — бачиш, не все розпитав минулого разу, тому й прийшов ще раз.

— Що пана цікавить?

Комісар роззирнувся, а потім поволі сів у крісло, з якого зазвичай спостерігали за грою.

— Я б не відмовився від кави, Нахмане, — мовив він.

— Ой, прошу вибачення, хвилинку...

Управитель гукнув кельнера, який вже був на зміні, й загадав тому зготувати для гостя каву.

— Скажи, Нахмане, чи розпитував тебе ще хтось про того Гофмана, окрім мене? — запитав комісар, коли кельнер вийшов.

Управитель напружив чоло.

— Ні, — зрештою відповів він.

— Брешеш, розпитували. Гадаю, це були росіяни, але наказали тобі мовчати... Правда ж?

Управитель змовчав і демонстративно взявся до попередньої роботи. Вістович посміхнувся і продовжив:

— А ще той самий Гофман, який, як виявилось, живий-живісінький, раптом звернувся до тебе з дивним проханням записати його в боргову книжку... Тобі ж було неважко, чи не так, Нахмане? Адже віддячити він умів.

Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.

— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...