Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Яку?

— Візьміть мій портсигар і гарненько протріть рукавом поверхню, а потім зробіть вигляд, що милуєтеся тисненням на кришці... До речі, справді зверніть увагу на орнамент. Чудова робота майстрів з Трієсту.

Ані біса не розуміючи, Самковський все ж виконав це дивне прохання.

— Так, гарне тиснення, — похвалив він.

— Частина кришки, яка вільна від орнаменту має гладеньку поверхню і може бути люстерком, чи не так? — перепитав Вістович.

— Може, — згодився той.

— Тоді зловіть відображення двох типів праворуч від нас, які щойно з апетитом жерли зупу, — Вістович заговорив ще тихіше, але тепер широко посміхався. Збоку можна було подумати, що він розповідає знайомому якусь сороміцьку таємницю.

Трохи повозившись, Самковський так і зробив.

— Вони вже десять хвилин нікуди не йдуть, хоч усе з'їли й розплатились, — продовжив комісар, — не відволікайтесь, розглядайте портсигар... Бачите там слід від італійської кулі? Зачепило в Альпах... Так-от, хто ці двоє по-вашому?

— Схожі на клерків. Тільки занадто кремезної постави.

— Облиште, Самковський. Ми в «Атлясі», клерки сюди не заходять.

— Тоді які-небудь писаки.

— Такими руками, як у них, хіба що розписувати фізіономії...

— Але ж вдягнуті пристойно.

— В того, хто ближче до мене, запонки на сорочці пристебнуті навпаки — замком назовні, а інший якогось дідька носить на шиї жіночий медальйон. Складається враження, що вони раніше не бачили таких речей. І у Львові, видно, не надто давно.

Самковський скривив усмішку.

— Говорять вони дуже тихо, — продовжив комісар, — вочевидь, щоб ніхто не зауважив...

— ...російської мови, — додав той.

— Перфектно, Самковський, — похвалив Вістович, — а що б розвіяти всі сумніви остаточно, скажу, що в одного з них на поясі російський «наган».

— Звідки ви знаєте?