Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Зауважив кобуру, коли той діставав хустинку з кишені штанів.

— От трясця.

— Давайте спокійно закуримо й замовимо ще чогось.

— А потім?

— Почекаємо, доки один із них піде до вбиральні.

— А далі?

Вістович ще більше стишив голос і, забираючи назад свій портсигар, промовив йому кілька слів німецькою. Самковський вдав, що його це неабияк розсмішило і зайшовся гучним фальшивим реготом.

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили собі карафку горілки. З сусіднього столика на них люто зиркнули, і один з типів нарешті підвівся й посунув до вбиральні. Самковський і Вістович якраз випили по чарці, після чого комісар гучно повідомив, що йому також треба відійти. Проходячи повз шинквасу, він тихо звернувся до кельнера.

— Дайте ключа від кльозету.

— Там відчинено, прошу пана.

— Дайте ключа, чорт забирай.

Той здивовано витріщив на нього очі, але виконав це несподіване прохання. Опинившись біля оббитих сукном дверей вбиральні, які були такими, очевидно, щоб зсередини не долинало непристойних звуків, Вістович швидко вставив ключ у шпарку і одним вправним рухом надійно їх замкнув. Тепер той росіянин залишиться там надовше, ніж веліла йому його потреба.

Затамувавши подих, Вістович озирнувся. В цю коротку мить він думав, чи не підведе його Самковський, але той також зробив усе відмінно. Поліцейський, прихопивши з їхнього столика горілку, підійшов до типа, що зостався сидіти за столом, і завів з ним якусь приязну розмову. Тип сидів спиною до вбиральні, то ж не міг бачити, як його товариш потрапив у полон.

Вістовичу слід було зробити щось, доки полонений в кльозеті почне гримати в двері. Приставити тому першому, з яким розмовляв зараз Самковський, до шиї пістолет? Ні, цей гад просто так не здасться, і тоді доведеться стріляти... Комісар прийняв інше рішення: вхопивши в руки стільця, він швидко підійшов до них і з усієї сили вперіщив ним росіянина. Стілець розлетівся на друзки, навіть на дрібніші, ніж можна було сподіватись. Вістович навіть зауважив про себе, що тепер почали робити паскудні меблі, не те що колись. Проте росіянин, на щастя, захрипів і осунувся на підлогу.

В кав'ярні почулися зойки і крики, втім Самковський швидко всіх заспокоїв, пояснивши, що він функціонарій поліції, а поруч з ним його колега.

— За стілець попрошу панство заплатити, — незворушно мовив кельнер, який так і не відірвався від своєї роботи і досі протирав тарілки.

— Це російський шпиг, — буркнув Вістович.

— Тоді горілка за наш рахунок, — так само спокійно промовив той.

Тим часом у двері вбиральні вже грізно лупили ногами.

— Присуньте шафу, — голосно мовив Самковський, і чоловіки з іншого кутка зали виконали його прохання. Після цього вони вдоволено повернулися знову за свої столики. Викликали поліцію і змусили здатися того, що був замкнений у кльозеті, інший росіянин потроху почав приходити до тями.