Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

— Вам вистачає грошей, пане комісаре? — турботливо запитав урядовець.

Той відповів ствердно.

— Гаразд, тоді розкажіть про свої успіхи:

— Мені наразі не вдалося знайти Гофмана, але я на вірному шляху, — промовив Вістович.

— Он як? Звідки впевненість?

— Мені... чимало про нього відомо.

— Що, наприклад?

Схоже, що на тому боці насторожилися.

— Відомо про його амурні справи, — збрехав комісар.

— Що ж гаразд, пане Вістовичу. Амурні, то амурні... Я, власне, хотів нагадати, що в нас залишилось максимум два дні. А також те, що особа Гофмана цікавить нас менше. Значно більше документи; які є в нього. Якщо ви їх не знайдете до післязавтра, нам доведеться заплатити цьому сучому синові ту суму, яку він вимагає. А це, як ви розумієте, пане Вістовичу, провал справи...

— Розумію, пане Гольденбергу.

— Чудово, комісаре. Тоді гарного дня. Він вже майже почався...

— Вам також.

У Відні поклали слухавку. Вістович зробив те саме. Спати вже не хотілося, залишалось тільки смалити цигарки одну за іншою аж до світанку.

Втім, коли в місті згасли ліхтарні вогні і почали сіріти вранішні сутінки, комісар з деяким подивом зрозумів, що не відчуває втоми. Ледве дочекавшись восьмої ранку, він поспіхом вийшов з дому і попрямував на Академічну. В Дирекції Поліції, як завжди о такій годині, починалось життя. Між поверхами снували поліцейські клерки і прохачі. Звідусіль чулися голосні розмови, суперечки і подекуди щира брутальна лайка.

Вістовича пропустили одразу, мовби він і досі був їхнім комісаром. Збігши звичними сходами на другий поверх, чоловік увірвався в кабінет Самковського.

— Ви підготували все, що я просив? — замість привітання запитав він у того.

Решта присутніх, здивовано перезирнулися. Проте, Самковський ствердно кивнув.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Вістовичу.

— Гаразд.