Розділ «Остання справа комісара Вістовича»

Очі її були широко відкриті і затуманені. В них читалося таке глибоке пекельне страждання, що попри всю дивакуватість ситуації, Вістович проникся до неї співчуттям.

— Що тобі потрібно? — запитав він. — Чим я можу допомогти?

— Ти знаєш, що мені потрібно, — випалила незнайомка, — те, що завжди.

— Я не знаю, що завжди, ти мене з кимось переп...

— Я тиждень чекала тебе під дверима, як пес! — розпачливо закричала дівчина, вказавши на будинок, з якого щойно вийшов Вістович, — невже ти зовсім не маєш жалю до мене?

Комісар ще раз заглянув їй у вічі. Крізь пелену сліз і якогось невідомого дурману вона сприйняла Вістовича за когось іншого, в чиїх руках був її порятунок.

— Я можу допомогти тобі грішми, — сказав він, простягаючи бідоласі кілька банкнот.

У відповідь вона з несподіваною злістю вдарила Вістовича по руці.

— Ти чудово знаєш, Гофмане, що гроші мені не допоможуть! Я не зможу купити цього ніде! Тобі подобається знущатися наді мною, сучий ти сину? — закричала вона, — це я віддала тобі все, що в мене було! А тепер ти смієш тицяти мені гроші? Мої гроші?

Тепер комісар відчував несамовиту радість. Ця дівчина сплутала його з тим, кого він шукає, а отже йому випала чудова нагода отримати підказку для цієї задачі.

— Пробач, я не маю цього при собі, — сказав він їй.

— То повернись до будинку і принеси, — відповіла та.

— В будинку також немає...

— Заради Бога, Гофмане, а де ж є?

— Там, де завжди.

— В аптеці? Ти маєш рецепт? Ти добудеш мені?..

Бідолаха вже не дивилась на Вістовича, а тільки тримала того за руку, звівши мутні очі кудись до неба.

— Добуду, — пообіцяв комісар.

Тепер він зрозумів, що йшлося про морфій.

— Коли? — не вгавала та.