Розділ 2

Його розгублений погляд вмить змінився, а очі стали теплими. Це Мар’янині слова огорнули його зболілу душу. Відчуття було таке, неначе він щойно отримав виправдання суду по справі своїх рідних.

– Я ніколи не забуду всього, що ви для мене зробили.

Сьогодні він зовсім не збирався про те говорити. Усе сталося само собою, і обличчя враз залили сльози. Ні на фронті, ні до, ні після того він не плакав, взагалі не пригадує, коли сльози востаннє текли з його очей. Хоча… темний ліс, два невеликі горбики недалеко від дороги і зав’язана на гілці дерева материна хустина. Тікаючи з того місця, він довго тер рукавами очі. Тоді сльози не могли зменшити його біль, а зараз вони очищали душу.

– Клянуся, Мар’яно, для тебе завжди зроблю все, що ти попросиш. – Він глибоко зітхнув і витер обличчя.

Вона не вважала його боржником, а себе якоюсь героїнею, тому нічого й не відповіла. Вирішила, що то така мить у нього, коли треба розібратися в собі й багато чого зрозуміти.

– Документи в нас з собою, тепер тільки б у сільській раді домовитися. – Він уже говорив своїм спокійним, але твердим голосом, неначе та мить майнула бозна-куди, прихопивши і його біль та сльози. – Не відмовлять? – Він знову про своє, бо хотілося, щоб вийшло так, як задумав.

– То й ходімо одразу туди, – кивнула вона на будинок сільської ради, – там усе й вирішимо.

Після зустрічі в її дворі вона не бачила Віктора Ігнатовича, зараз також не було ніякого бажання, але Кості відмовити в такій справі не могла.

– Давай поспішати, Ніна, здається, закривати збирається. – І вони майже побігли.

Коли почали розказувати їй про свої наміри, де і взявся Ігнатович. Сказав, що з контори колгоспу з наради повертається. Запросив у кабінет, вислухав і, пообіцявши завтра зранку все зробити за законом, звернувся до Кості:

– Ти йди, солдате, до нареченої та дивися, щоб її ніхто не вкрав, бо вона дівка видна дуже. А ми ще на колгоспні теми поговоримо. – Мар’яна одразу затремтіла, хоча й намагалася тримати себе в руках. – Як живеш? – почула, коли двері за Костею тільки-но зачинилися. – Може, чим допомогти треба? Скоро в ліс по дрова посилати будемо.

– Дрова вкрай потрібні, самі знаєте, – смикала кофтину.

Тільки підняла свої очі, як одразу вони зустрілися поглядами. «Зрадів, тебе побачивши», – неначе хтось сторонній підказував їй.

– Я теж можу поїхати на заготівлю, і не тільки я, охочих багато знайдеться, – мало не забула, про що він питав.

– Ви своє від’їздили, тепер чоловіки нехай трудяться – напиляють і привезуть готових. А поколоти на поліна, думаю, і твої хлопці зможуть. – Він знову своїм поглядом пробирався в її холодну душу. – То як живеш? Питаю вже вдруге, а ти не хочеш відповідати. – Його примружені очі сьогодні її зовсім не лякали.

– Яке там життя, коли по правді: робота та діти. Так і дивлюся, щоб не зовсім голі, не босі були та не голодні. Ото і все моє життя, – розповідала як старому знайомому. – Але не одна я так живу, вдів багато, всі ми зараз однакові, – не хотілося їй виділяти себе з-поміж усіх, які в цей час однаково бідували. – А ви як? Кажуть, дружину сюди перевезли?

– А… значить, усе-таки жалієш за мною. – Він ще більш примружив свої очі і щось роздумував. – Я сам дурень, неправильно себе повів. – Вона відчула, що це щире зізнання, від чого аж жар розлився по всьому тілу. – А якби по-іншому, то в нас з тобою був би лад, Мар’яно? Невже я тобі зовсім не подобався? Скажи хоч раз відверто.

Він був спокійний і лагідний. Чомусь одразу пригадалися його руки, якими він її обіймав, його гаряче дихання і палкий поцілунок. Їй стало зовсім жарко, неначе сиділа вона перед вогнищем, а не в холодному кабінеті.

– Ви ж різний, – нарешті опанувала себе. – Якби завжди такий, то чому б не жити. – Сама відчула, що за хвилину він знову її обійматиме. – Та й для чого нам про те говорити? – намагалася його і себе повернути до реального життя. – У вас законна дружина є, а я Федора чекала. Гуляти чи, як ви казали, піч топити, ніколи б не погодилася. Тому й не зійшлися наші дороги, – вирішила, що все повинно бути по правді. – Я вже давно змирилася. Як є, так і жити треба, хоча інколи дуже важко на душі буває, – знала, що таке одкровення ні до чого, але воно вже вирвалося.

– Вибач мені за все. Я зараз теж як той птах підбитий. Хтось у райком написав, що я з жінкою жити не хочу, до неї приїздили, розпитували, а потім мені на бюро райкому партії догану вліпили. От і привіз її, вона рада, а я не уявляю, як воно далі буде, коли дивитися на неї не хочеться.