Розділ 2

– Спасибі тобі велике. Бачиш, як війна розпорядилася – ні Федора в мене, ні товаришів його: Грицька та Петра, ні братів моїх: Мирона та Єгора, які обіцяли допомагати, коли хтось із війни не повернеться. Але й гадки не було, що жоден не прийде. На Тимофія вся надія, а його й досі немає. Часом відчай нападає, а коли на своїх хлопців погляну, трохи відпустить, бо підростають мої помічники. Та і врожай радує, у людей все повимокало, а в мене город високий, то все вродило. Не повіриш – картоплю вічками садили, тепер копати ще довго доведеться.

– Та я бачу, як Павло після школи все щось робить, ще й меншого підганяє. Роботящі хлопці ростуть. А скільки років помічнику твоєму? – Микита придивлявся, як той, почистивши в хліву, носив солому, щоб підстелити корові.

– Тринадцять тільки, а він усю чоловічу роботу давно робить. Інколи пожаліти його хочу, то він ще й сердиться.

– Тільки й хвалять Павла, а я, значить, поганий, – обурився Василько, вичищаючи лопату та свої чоботи після городу, де допізна копав картоплю.

– Тебе ж у дворі не було, то про тебе й не говорили, – виправдовувався Микита, посміхаючись. – На свої роки ти взагалі завзятий. А в школі як справи? Оцінки хороші отримуєш? Бо багатьох знаю, які на язик грамотні, а ні до роботи, ні до навчання не гожі, – брав Микита мішки та збирався на город. – То притих чому? – посміхнувся, придивляючись до Василька.

– Там нецікаво. Вони тільки букви вчать та писати починають, а ми все те давно знаємо. При німцях на печі за дві зими все вивчили.

Скривився та поглянув на сусіда, мовляв: а що, спитав? І поки той міркував, про що далі говорити, вирішив про війну щось новеньке взнати.

– А ви на якому фронті воювали? У яких військах? – отакої йому, ще й застиг на місці не моргаючи.

– Ти диви, солдат який! Чуєш, Мар’яно, які питання Василько ставить? А я думав – дитина.

– Та вони в мене напам’ять усі листи з фронту знали, які тільки до рук потрапляли.

– Невже? Не може такого бути! Коли зараз не розкажеш, не повірю.

Васько посміхнувся, розправив груди і з задоволенням почав про Корсунь-Шевченківську операцію – що з листів запам’ятав, а що від діда Сави чув. Відповідь була достойною. Навіть бувалий солдат задумався.

– Так, так… У школі за таку відповідь зазвичай п’ятірку поставлять. Але це більше на повідомлення по радіо схоже, насправді не так воно було. Зовсім не так. Ось буде неділя, тоді я виберу час і все тобі розкажу. А зараз ходімо зі мною, будеш картоплю в мішки накидати, а я переноситиму.

– Тоді і я з вами хочу, – поспішав і Павло за ним.

Мар’яна тільки глянула їм услід і подумала: як же їм батька не вистачає… За чужим і то біжать, а якби свій прийшов… Вона вже часто бачила Федора і на городі, і у дворі, інколи навіть поряд – на твердому і тісному полику. Струсоне все тіло невидима сила, а потім розіллє у грудях щось солодко-пекуче. Розуміла, що ввижається, а сама майже щодня шукала його очима біля цієї хати. І так їй ставало добре, ніби й не сама, ніби й він десь поряд ходить.

У цю мить дивилася на своїх синів та раділа, але не встигла та коротка радість ще й душу зігріти, як за нею примчали неприємності. Ще тільки перший мішок приніс Микита, як вискочила його дружина зі своєї хати:

– Чого це ти на Мар’яниному городі пораєшся? Чи в тебе вдома роботи мало? Чи свої діти гірші? – здається, у неї вже накипіло.

Не даючи сказати слова ні Микиті, ні Мар’яні, продовжувала кричати далі все голосніше:

– Заходь у хату, кому сказала! Я вечерю йому варю, а він у цей час на сусідок задивляється! Їх тут таких багато, то тепер із дому тікати будеш, чи що?

Як не намагався Микита вставити хоч слово, але не встигав за нею.