Розділ 2

– Жодна зустріч наша добром не закінчувалася, сьогоднішня також не виняток! – Вона майже кричала, забувши за Костю і його весілля. – Що ж то за любов така? – грюкнула дверима кабінету, побачивши, як той скипів і собі на ноги схопився.

Було, думала про нього, потім знову ненавиділа, бо він то наближав її до себе, то знову гнав геть. Так і цього разу вийшло – вона вискочила з будинку сільради як ошпарена.

– Що з вами, Мар’яно? – аж налякалася Надя. – Не дозволяють нам?… – Вона затнулася на півслові. Боялася почути якесь заперечення, бо щастя було зовсім близько. Тому стояла мовчки і ладна була заплакати.

– Ні, ні, ваше питання вирішиться, то ми в колгоспних справах посперечалися. Йдіть додому і готуйтеся, а я ще з батюшкою поговорю, може, він і повінчає вас завтра. Церкву ще ж не закривають, хоч і не дозволяють ні дзвонити, ні в нормальні години правити. Коли таке було? До сьомої ранку вже обідня закінчується. Звичайно, ніхто не ходить, бо піч треба топити і худобу порати. Так і відвикнуть люди Богу молитися, а молодь взагалі не знатиме, правда, вона вже й не збирається туди.

Коли Мар’яна проводжала молодих, які спішили до Мишка, на порозі сільради стояв Ігнатович і, затягуючись синюватим димом, дивився на неї. Його погляд навіть на відстані то обпікав, то пестив, але на душі легше так і не стало. У церкві думки так плуталися, що вона інколи навіть молитву не чула. «Прости мене, Господи! За що так караєш? – вдивлялася в його намальований лик, і їй здалося, що він уважно дивиться на неї. – Я все витримаю, все стерплю, не допусти тільки такої наруги над моєю родиною», – просила від усього серця, щоб ні її чоловіка, ні брата серед тих розбійників не було.

Після служби поспішила до молодих, аби сповістити про згоду отця Федота на вінчання. Вони були дуже раді, навіть боялися повірити, що все так добре вийде. Ольга одразу заметушилася різати декількох качок, а Костя побіг до Тоні за столом, якого й зараз носили із двору у двір. В останні роки за ним тільки поминали померлих, бо святкових подій у селі ще не було. Мар’яна пригадала, як вона запрошувала на своє весілля, після чого Надя, одягнувши Олину вишиванку та прив’язавши декілька кольорових стрічок до сплетеного Любочкою вінка із осінніх чорнобривців, пішла з женихом запрошувати на своє свято.

– А які раді, а як від щастя світяться їхні очі! – солодко примовляла Горпина, коли вони з Мар’яною вже в сутінках стежкою через городи пробиралися на свою вулицю. – А що? Це я вгадала, що на Покрову будемо гуляти весілля, а ви не вірили. От звідки знати?! Сама дивуюся, мабуть, побачила в них те кохання, яке не до всіх приходить, – не вгавала вона.

– Ні, я це помітила, коли вони, повернувшись з війни, тільки-но зайшли до мого двору. – Мар’яні, як дитині, хотілося своє доводити. А потім, усміхнувшись, додала: – Усім було зрозуміло, що діло дійде до весілля. Інакше й бути не могло.

Раділи й сусіди, отримавши запрошення від молодих. Шкодували, що дарувати нема чого, а огірків, помідорів узяти, картоплі наварити, хліба спеченого – це було можливим. Та й не чекав ніхто тих подарунків, головне – оживало село і поверталося до нормального життя.

– А чи за Кирила не забули? Яке ж весілля без нього та його гармошки! – нагадав дід Сава за свого товариша, коли вони дійшли до його хати. – Бач, ще тільки вечір, а в Горпини вже ноги пританцьовують, – помітив, що вона веселою стала.

Він і дня не міг прожити без свого жартівливого тону. Без нього, здавалося, вже б давно був на тому світі.

– Чому б і не потанцювати, коли радість така. – Вона аж руки в боки взяла та крутнула плечима. – Ой, і люблю ж весілля! Тоді всі радіють і всі щасливі, а потім уже як буде, – їй знайомі були і сімейні будні. – За Кирила дарма хвилюєшся, без нього діло не освятиться, – продовжувала крутити носком свого черевика, ніби біля неї вже грала гармошка.

– Бачив тебе на одному весіллі в молоді роки, то ти гарно вміла танцювати, – у його очах теж блиснув вогник молодості. Він тоді думав, що вона вічно триватиме, тепер упевнений в іншому: молодість – то коротка мить, але чомусь весь свій вік він за неї згадує. – Не лише я – всі задивлялися! – Сава не наважувався й зараз зізнатися, що навіть з батьком говорив одного разу про Горпину, а той одразу почав підхвалювати Проню та рахувати майбутнє придане.

– Чому ж не підійшов? Ще скажеш, що побоявся, – ось і видалася в неї нагода дізнатися про те більше.

– Може, і побоявся, не пам’ятаю. – Дід знизав плечима. – Мабуть, до Проні вже ходив, – сам лукаво мружив очі. – Ти танцювала, а Проня співала, виходить, пісня перемогла. – Навіть сам був задоволений такою відповіддю.

– Думаю, що не так було, але добре розказуєш. – Горпина теж намагалася жартувати. – Хоча на старості міг би й по правді сказати, – робила вигляд, що це її не дуже цікавить, а сама аж зніяковіла.

«А що, Саво, ти сам до того підвів. Цікаво, що ж відповіси? – неначе хтось розштовхав її дівочу гордість, яка спала у скрині під її першою вишиванкою та плахтою з тонкою талією. – Бачила, як ти до мене придивлявся». – Одразу й вечорниці перед очима бозна-звідки взялися.

– Проня дійсно співала гарно, – сказала по хвилі. – І краса в неї була, тільки я з бідної родини, а вона з багатої, – все ж вирішила правду вивести. – Не дуже тоді батьки у нас питали, але, дивно, якось так парували, що й жилося непогано, ще й поважали одне одного. Тепер поради не питають, а потім живуть як кішка із собакою. І зрозумій, що краще. А кохання… Ніхто й зараз точно не скаже, що то воно таке.

Вони удвох дивувалися своїй розмові й насолоджувалися словами, а Мар’яна навіть не чула їх – усе про своє думала.

– Стривай, чого така сумна сьогодні? – спитав дід, коли вона вже відчиняла хвіртку до свого двору. – Щось сталося? – від діда не міг сховатися той розпач, який вселився в її душу після розмови в сільській раді. – То ж не від заздрощів на чуже щастя? – намагався вгадати причину.