Розділ 2

Нарешті вона взнала причину такого його лагідного настрою.

– Отак узялися! – не приховувала свого здивування. – Ну що ж, не будуть чоловіки по жінках бігати, вдома сидітимуть, – тепер навіть посміхалася. – Хіба то погано? – а побачивши знайому насупленість, швидко виправила: – Вибачте, я не про вас. Мені вже й самій від жінок дісталося, то це тільки початок удовиної долі. Не можна говорити з чоловіками, не можна про допомогу просити, дивитися в їхній бік навіть не можна. Може, пізніше все це якось налагодиться, а поки що так. Поскучали жінки за чоловіками, ото й казяться.

Тепер він задоволено посміхався, потім мовчки розглядав її, поки спитав:

– Так то не ти писала?

Вона навіть не встигла здивуватися, як на думку спав Тамарин брат з батогом, але вона про нього й словом не обмовилася.

– Чому одразу я? – з її обличчя не сходило здивування. – Хіба ви одній мені насолити встигли? – сказавши, одразу налякалася, бо знала – зараз вона побачить іншого Ігнатовича. – Але я нікому й ніколи не скаржилася, – додала, згадавши за Костю, аби йому не нашкодити.

– А ти чого у свахи записалася до цих молодят? Хто вони тобі: родичі, чи що? – Видно було, що він сердитий, але стримує себе.

– Можна й так сказати. У війну довелося від німців переховувати, а його батьків я ще здавна знала. Тепер, коли нікого в нього немає, він до мене горнеться як до рідної. – Сама не вірила, що він зрозуміє її відповідь. – Чого питаєте? Може, хату голова колгоспу віддати збирається?

– Хату?! – перепитав, ніби недочувши. – Для чого вона йому зараз? Навчається хлопець, живе, мабуть, у гуртожитку, то навіщо йому хата, все одно порожня стоятиме.

– Чому порожня?! І я могла б… – Вона спинилася, не договоривши.

Він усе зрозумів, довго стукав пальцями по столу, поглядав то на неї, то у вікно, поки знову заговорив:

– А батько, кажуть, пішов – і ні слуху, ні духу. Чув я в районі, що по лісах зараз бандитів багато розвелося. Хто від війни ховався, хто з фронту чи полону втік. Додому повертатися бояться, а їсти всім хочеться, тож крадуть та грабують. Зараз проти них озброєні загони посилають, бо зброї трофейної в них багато.

– До чого ви все це кажете? Про кого воно? – Сама наперед знала: зайшов здалеку, тепер і основне скаже.

– Може, і про батька того хлопця здорового. Або сам уже повернувся б, або похоронка прийшла б. Та й не один він у нас такий. Усі вони у районному списку записані. – Тепер знову перед нею сидів той Ігнатович, якого вона ненавиділа.

– Та він же лікар, може, де в госпіталі поранених і досі лікує, – намагалася виправдати.

– Листа надіслав би. Усе одно щось тут не так. – Він знову тарабанив пальцями по столу, кусаючи свої тонкі губи.

– І в чиїй тільки голові могло таке народитися? Невже у вашій? – Вона сміливо глянула на нього, зовсім не злякавшись того злого погляду з-під густих чорних брів.

– У тебе похоронка також сумнівна, і брата не чути, – вирішив і він докинути їй наостанок.

– Ви що сказали? – Вона скочила на ноги і вся затремтіла.

Знову, як і колись, хотілося вдарити його важкою чорнильницею, а потім якомога швидше покинути це приміщення.