Розділ 2

– Слава Богу, що ти повернувся, бо я вже не знав, що й думати. Де ж ти був так довго? – Костя одразу про головне, яке і його мучило.

– На підводному човні, від самого початку війни. А в кінці на Сході затримались, аварія у нас сталася. У холодному морі мало не залишився, потім через сильне переохолодження запалення легенів лікував. Сюди декілька листів надіслав, але відповіді так і не отримав. Але не тільки я, ніхто чомусь не отримував. Думали, що це випадково, та, мабуть, комусь так треба було. А ти, я бачу по нагородах, не ховався від куль, – Михайло Адамович аж протирав свої окуляри. – Герой, значить! – навіть спину вирівняв та вище підняв голову.

– Нехай знають наших! – підморгнув йому син.

Люди одразу зашуміли, почали здоровкатися до Михайла Адамовича, перепитувати про здоров’я. Дехто одразу почав на свої болячки скаржитися. А Мар’яна та Ольга, зустрічаючи тепер хлібом і сіллю не тільки молодих після вінчання, а й батька з фронту, запрошували гостей до святкового столу, від якого пахло наїдками аж на вулицю. Зайшовши до двору, батько придивлявся до всіх гостей і не сідав – шукав свою дружину та дочку. Помітивши, Костя розхвилювався і не знав, з чого почати.

– Сідайте, тату, біля мене, ні матері, ні сестри серед них немає, – повідомив тихо.

– Чому ж не прийшли? – дивувався той, не думаючи про погане. – На твоє весілля і не прийшли, – продовжував далі переглядати присутніх.

– Вони загинули. – Костя обняв батька, а той, мабуть, плакав, бо довго не хотів піднімати голову з синового плеча.

Знову перемовлялися односельчанки, нашіптуючи одна одній про матір та доньку, які кохалися з німцями, поки батько та син воювали з ними. Тепер не кожен у те вірив, бо точно знав, що війна багато брехні породила. Тому, коли почали пити за здоров’я молодих, усі дружно кричали «Гірко!», їм просто не терпілося побачити палкий поцілунок цієї красивої пари.

Звістка про перше весілля швидко облетіла все село ще зранку, а по обіді ця хата стала тим центром, куди вели всі дороги. Люди все підходили й підходили, вже й садити було ніде, тож одні вставали, а інші сідали. Оля з Мар’яною тільки встигали подавати огірки та помідори з діжки.

– Ти бачиш, Саво, що робиться? Усе село йде. Хто ж кликав так багато? – сплеснула руками Горпина.

– Що вдієш? Коли не гуляти, то хоч подивитися людям хочеться. І воїни наші точно всі посходилися. Навіть Василь зі своїм взводом прибув. Одного Івана безногого немає. Нехай гуляють братики! Перше свято на селі!

Дід Кирило, вставши із-за столу, знову розтягнув свою гармошку і почав заспівувати стару військову часів громадянської.

Солдатушкі, браво, рєбятушкі,

Гдє же ваші жони?

Наші жони – пушки зарєжонни,

Вот, гдє наші жони.

Думав, що сам співатиме, але її підхопили всі воїни, бо й вони раніше любили починати саме з неї.

– Хороший хор для розминки! Молодці, хлопці! – весело кричав дід Кирило.

І тут жінки перебили їх, заспівавши іншу:

Ой на, ой на горі та женці жнуть,