Розділ 2

– Ну що ви, діду, як так можна! За молодих я радію.

– Тоді відпочивай і теж готуй ноги на завтра, – сказав на прощання.

Наступного ранку веселе сонце і чисте голубе небо сповіщали про теплий осінній день. Ще й діти не прокинулися, як у церкві вже йшла служба. Тут можна було побачити багатьох жінок і чоловіків у військовій формі. Але серед усіх виділялися найвищий на зріст солдат, яким був Костя, і найгарніша жінка – Надя. На ній було красиве пальто, яке Тимофій прислав Тоні з Європи. Дехто навіть заходив наперед, аби його уважніше роздивитися, бо воно було дуже помітним серед сірих старих куфайок та потертих плюшок. Милувалися і гарною легкою хустиною на її голові, тільки стоптаними невеликими чобітками залишилися незадоволені. Їм байдуже було, що Надя вперше на службі, вони придивлялися, як вона молиться, і отримали насолоду від того, з якою гордістю вона все те робила. Помітили навіть, як смикала за рукав свого воїна, який і з відкритими очима міг задрімати під монотонні слова отця Федота. Але все це була проста жіноча цікавість і не більше. Про цих молодят вони вже знали багато чого, але навчилися виділяти головне – вони пройшли війну, вони навчаються, до того ж не по роках серйозні. Тому після служби люди не розходилися, усім кортіло подивитися їхнє вінчання.

Село велике, та й не одне, а молодь вінчалася все рідше, повіривши радянській владі, що релігія – це опіум для народу. Сьогодні всі раділи, а вийшовши з храму, ставали по обидва боки стежки, що вела до хвіртки. Молоді проходили через такий коридор, а всі вітали їх та бажали щасливого життя. Біля церковного паркану на них чекала підвода із запряженими двома кіньми. На ній за погонича сидів Никифорович та махав рукою, запрошуючи до себе.

– Ну ти й молодець! Оце так сюрприз приготував! – хвалив його дід Сава. – Сьогодні і я проїду по селу. Це ж треба так придумати, щоб на голоблі чорнобривців нав’язати, а дуги жовтими жоржинами обплести! Та ще й дзвіночки десь знайшов. І не загубилися вони за роки війни! Хто ж це їх приховав? Це вже такий хазяїн, який і про весілля думав у лиху годину. – Він не вгавав, бо сьогодні йому все було до душі.

– Дзвіночки в Кирила були. Син у нього був нежонатий, от він і беріг їх, надіючись, що колись та й пригодяться, – проговорився Никифорович, знаючи секрет свого товариша.

Він ще раз оглянув вбрану підводу, побачив щасливі посмішки всіх, хто на ній сидів, і рушив до сільської ради. Коли всі пішли всередину, він стеріг свій транспорт, щоб ніякої оказії не трапилося, пригадавши що в Мар’яни тоді чомусь відвалилося колесо. А коли молоді повернулися, попросив пред’явити документ. Роздивився сам, показав його іншим і лише тоді стьобнув коней віжками.

Коли підвода наближалася до Олиної хати, біля двору вже було людно. А коли спинилися – Костя скочив і взяв свою, тепер уже законну, дружину на руки. Надя, міцно обхопивши його за шию, червоніла, але пишалася. Жінки завмерли від побаченого, бо щоб носили на руках – такого тут ніхто не пригадував. Деякі стали перешіптуватися, нагадуючи одна одній про дівчину, яка кинула в селі нагуляну на війні дитину, і мало не показували на неї пальцем.

– Ото шльондра! – не запізнилася на такі розмови і Лисавета, хоча її Фрося й смикала за рукав.

– Але страшенно красива, – додала Марія Коваленко. – Таку все одно на руках носитимуть, – примружила очі та задумалася.

Старі баби аж роти розкрили, бо не так пішло весілля, як раніше було.

– Так уже заплутали все, так заплутали, – хитала головою стара баба Наталка. – Чужий двір і чужа хата, та ще й поліцая. Нічого не розібрати. Якась одна дитина на двох з нашою Ольгою. То де вони її взяли? Невже я так багато новин проґавила, поки хворіла?

– Цитьте, бабо! Гуляйте, поки гармошка грає. Потім розбиратися будете, – сміявся з неї дід Кирило, без якого сьогодні і весілля не вийшло б.

А молоді, здається, нікого не бачили і нічого не чули, окрім своїх сердець.

– Ви тільки погляньте на дорогу! – показував Никифорович з воза. – Не як Михайло Адамович з поїзда йде! Їй-богу, він! Навіть валізка та сама. – Високого і худорлявого чоловіка з трохи згорбленою спиною він помітив ще раніше, але боявся помилитися. – Це ж треба так? Як у кіно! – аж розвів руками.

Люди вже розступалися, даючи сину дорогу, а Костя продовжував придивлятися. Коли й назустріч попрямував, теж сумнівався, що то його батько.

– Тату! – в кінці вже біг до нього.

– Синку! – Батько аж захитався від несподіванки.

Вони обіймалися. А Надя вже цілувала обох довгов’язих чоловіків, які різнилися лише кольором волосся, зморшками на обличчі та медалями на грудях.

– Невже якраз на твоє весілля потрапив? – Батько теж не міг повірити в такий збіг обставин. – Навіть не спізнився ні на хвилину! – Завжди мовчазний і трохи насуплений, сьогодні він посміхався.