Розділ 2

– А ти чого стала? – розвернулася в Мар’янин бік. – Робила раніше сама всю роботу, то й далі роби чи нежонатого шукай, а Микиту мого не чіпай, я чотири роки його виглядала і не винна, що ваші не поприходили, – із крику перейшла на голосіння, а потім, мов мала дитина, жалібно скрививши рота, почала плакати.

– Кидай все і йди додому, ревнує вона тебе, – зробила такий висновок Мар’яна. – Може, правильно й робить. Нас дійсно багато, усім не допоможеш. Йди, заспокой Ліду, а ми й самі перенесемо, до морозів ще далеко, спішити нікуди, – говорила Мар’яна, збираючись з мішками на город сама.

– Чи ти дурна, Лідо, чи сказилася! Я ж просто по-сусідськи хотів. Роботи багато в них, от і думав…

– Звідки мені знати, що ти там думав? У нас теж не менше, але ти їхню роботу бачиш, а свою – ні, з іншими розмовляєш, а зі мною і говорити тобі нема коли. А я тебе щодня і щоночі виглядала! Бога молила!

– Досить тобі, завела, – обурився Микита, та все ж, обійнявши її, повів до хати.

А Мар’яна з Васильком та Павлом носили картоплю: хто – мішком, хто – відром, аж до самої темряви, бо підганяли осінні дощові хмари.

Наступного вечора пішли працювати на свій город, який навпроти діда Сави. Побачивши їх, дід вивів на допомогу майже всю свою сім’ю. Спішила до них і Горпина Петрівна. Такою компанією добре справилися, не все прибрали, але більшу частину точно. Коли почало смеркатися, підоспів і Григорій, якраз з поїзда додому йшов. Він переніс усю викопану картоплю на своїх плечах.

– Ну що, Мар’яно, гуртом добре й батька бити! Сьогодні це про нас, – радів дід Сава, потираючи руки. – А завтра заходь дорогу Грицьку моєму і всій його сім’ї гладити, чаю поп’ємо, може, і до чаю мої дівчата щось придумають.

– А що, вже додому поїдуть? – вмить пропав її настрій.

– Григорій і відпочити не встиг, – продовжував дід. – Правда, відпочивати він ще не починав, бо тільки з фронту – і одразу за роботу взявся. Спішить. У комуналці кімната порожня стоїть поряд з їхньою, то він зайняти хоче. Сім’я, яка там жила, вся загинула, та й по роботі, може, якісь зміни будуть, – здається, збирався щось по секрету розповісти, але хотів, щоб Гриць не почув. – Думав, не говорити, та не стримаюсь, – підійшов ще ближче. – Направляють його у військове училище на навчання, може, й на цілий рік, – повідомляв майже шепотом. – З фронту таку рекомендацію привіз, тепер документи подав. Коли вивчиться та ще вище звання отримає, тоді військовим в армії служитиме. Ось такі в нас новини, – по його очах було не розпізнати, радий він чи ні.

– Хороші новини, а самі щось сумні дуже і баба Проня не посміхається. – Вона ще раніше помітила.

– Тут таке діло… – м’явся дід, не наважуючись сказати далі. – На фронті наш Гриць у партію вступив. – Сам, закусивши нижню губу, чого ніколи не робив, навіть відвернувся.

– Та підожди ти, біжиш поперед батька в пекло, – баба Проня нічого не чула, але їй не складно було здогадатися, про що дід говорить. Умить вона опинилася поряд і схопила його за рукав. – Може, то він просто так сказав, пожартував, чи що. – Видно було, що вона розсердилася. – Хоча, що то за жарти такі? І для чого йому та партія здалася? – швидко водила розгубленими очима туди-сюди. – Але без того квитка військовим стати не можна, так Людмила сказала, – продовжувала, не звертаючи уваги на дідове бурчання. – На фронті був – це одне, а офіцером в армію не візьмуть.

– Отож воно і є. Людмила тепер командує в нас. – З дідових очей аж блискавки вилітали. – Що вона сказала, те й буде. А мені все це не до душі. У нашому роду завжди чоловіки командували, а жінка слухалася. Ця демократія, яка уже в сім’ю пробралася, до хорошого не доведе, – стукав дід палицею, бо тепер йому зовсім не до жартів було.

– Дарма ви таке про Григорія кажете. – Мар’яна відчувала: вона мусить усіх заспокоїти. – Усю війну пройшов, досвід великий має. Кому ж тоді молодих навчати, як не йому? От приїде через декілька років генералом, що тоді казатимете?

– Не знаю, нічого не знаю, – мотав він головою. – Як воно краще буде – сам заплутався. Платитимуть там більше, ніж у депо, і то треба, бо сім’я тепер велика. Та й він не такий, як раніше, у нього вже свої погляди на життя. Одне можу сказати – домоглася свого радянська влада: хазяйського сина і того на свій бік зламала. – Здавалося, аж сльози у його очах з’явилися. – От чортові ж діти! – тернув своєю широкою долонею по обличчю.

– Пішов би з вилами в бригаду, теж було б не так, – хоч і погоджувалася з ним, все ж хотілося збити його поганий настрій. – Що ми можемо порадити? Мабуть, йому видніше. А без партії зараз не пробитися, у нас і то на керівних посадах члени партії сидять. – Сказане не було новиною, про це в ланці вже всі говорили.

– То що, Мар’яно, ти за мене чи проти? – якраз підійшов Григорій. – Раз так говорили, що аж розчервонілися, то, значить, тільки про мене. Угадав, зізнавайся?

– Звичайно, за, але й проти нікого немає, – підняла на нього свої очі. Навіть хотіла додати: і що ми тепер, забиті сільські люди, можемо тобі порадити? – Думай сам і пробивай собі дорогу. А там мої хлопці підростуть, може, за них слово замовиш, то й вони десь прилаштуються.

– Оце інша розмова! А в партію хлопців пустиш? – На обличчі Григорія, здавалося, й очі посміхаються.