Розділ 2

– Придумала таке! – не стрималася Горпина. – Нащо їм та німецька, вона за роки війни так впеклася, що тепер навіть слова німецького чути не хочу. – Сама аж руками замахала. – А щодо дітей, то Людмила права. Діти повинні бути з батьками, як вони виховають, так воно й буде. Бабуся та дідусь усе одно розбалують. Правда, яке я маю право щось про дітей казати, – скільки років минуло, а в неї й зараз затремтів голос. – Не пощастило мені їх виростити, і все через той проклятий голод, – одразу замовкла.

– Треба йти додому, діти вже всі пісні переспівали, один Ванько мій заспівує вкотре: «Ой, дівчино, шумить гай, кого любиш – забувай». Чи й не кавалер! Тільки ніхто допомагати вже не хоче, – посміхнулася Мар’яна, і собі прислухаючись до голосів з вулиці. – За тебе, Григорію, буду Богу молитися, аби тільки все вийшло. А ти, Людмило, шануй чоловіка, він голова сім’ї і заслуговує на те.

Людмила трохи скривилася, але змовчала. Вона страшенно не любила чужих порад. Завжди вважаючи себе містянкою, простим селянкам просто вибачала. Їхня щирість здавалася їй надокучливою. «У місті все інше: і розмови, і поняття. А ці, вдома сидячи, думають, що вони багато знають», – так думала про сусідок та родичок. Завжди уникала довгих з ними розмов, навіть коли це стосувалося дітей. Тож могла вийти і просто накричати на своїх, що й зробила цього вечора. Хоч і було надворі вже прохолодно, і діти вже добре замерзли, все ж не хотіли розходитися.

– Досить вам, влітку співатимете. Приїдуть знову Маринка та Іринка, привезуть своїх білоруських пісень – ото вечорниці у вас будуть! – хоч це й діти, але Мар’яні хотілося зробити їхнє прощання більш приємним. – Учіться прощатися, щось побажати, – підказувала їм. – А по холоду і застудитися недовго, – навіть намагалася виправдати Людмилу.

Йдучи до свого провулку, чомусь пригадала свою коротку молодість – рік вечорниць, рік пісень і танців, коли так легко дихалося, а вночі приходили солодкі сни. «Мабуть, тоді й була щасливою, – навіть проказала тихо. – Щасливою, – дивне якесь слово. – Щасливою», – все ж так хочеться його повторювати, ладна була безліч разів сказати як заклинання, аби хоч один раз відчути справжнє щастя…

6

Частішали приморозки. У небі пролітали журавлі, яких тут буслами називали. До них ставилися як до своїх рідних, мабуть тому, що ці птахи завжди тулилися до людей. Пролітали і дикі качки та інші птахи. Прощаючись до наступної весни, вони кричали в лункому небі. Опустіли поля й городи. На зміну зелені й квітам навкруг сільських садиб виросли копиці із сіном та соломою, обставлені почорнілим соняшничинням. Природа востаннє нагадувала про літо теплими днями. Сонце ще інколи намагалося зігріти землю, а вітер підхоплював довге павутиння і рвав його на шматки, доводячи, що бабине літо довгим не буває.

Наближалася Покрова. Колись у їхньому селі на Покрову було велике свято – день козаків. Старі люди й зараз пам’ятали, як на церковному подвір’і ніде було й стати, а в церкві місце займали дуже рано, бо потім не зайти до неї. Після служби вінчалися декілька пар одразу, хто до цього часу вже висватав собі наречену. А після обіду і до самої темряви все село співало. Горпина до цього ще додавала розповіді своєї бабусі, яка бачила і змагання козаків, і катання на човнах.

Не той час зараз, але Мар’яна з Анютою теж готувалися. Повісили в хаті випрані рушники, змазали долівку свіжою глиною, спекли одну хлібину. А взявши Любочку та Ванька за руки, поспішили й собі до церкви. Не дійшовши до великої площі, ще здалеку помітили двох молодих людей.

– Та це ж Костя з Надею із траси йдуть! – тільки Мар’яна проказала, як діти одразу побігли за гостинцями.

Через якусь хвилину-другу Костя вже наближався до них. Обнімав немов рідних. Підійшла і Надя.

– Ми так за вами скучили, спішимо як додому. – Хоча й була осінь, але ця молода жінка пахла весною. – Як там синок мій? – не терпілося їй взнати про головне. – Чи здорові вони з мамою Олею? Роботи було багато, а ми приїхати не змогли, – вона виправдовувалася, бо знала, що за Мишком дивитися нема кому.

– Нічого. Інколи Любочка з Ваньком няньчили, інколи й сусідки виручали, часто й Горпина Петрівна до себе брала, – доповідала Мар’яна. – А що Мишкові: чим більше няньок, тим йому веселіше. Росте собі потихеньку, Ванька наздогнати збирається та всім розказує, що в нього дві мами: одна Оля, а друга Надя, – раділа і вона з того приводу.

– А ви до церкви йдете? – Костя намагався відвести Мар’яну в бік.

– Ти щось хочеш сказати по секрету? – жартуючи, спитала вона.

– Так, є тут одна дуже важлива справа, але без вашої допомоги я її зробити не зможу. – Відчувалося, що він нервує.

Йому хотілося, щоб у найважливіший день у його житті поряд були найрідніші люди. І нічого, що такими вони були не по крові, а по щирості своїй та по теплоті душевній, якої в них було багато.

– Ми з Надею вирішили одружитися і зробити це хочемо в нашому селі. – Сам пильно придивлявся до Мар’яни. А коли побачив, що в її очах спалахнули радісні вогники, полегшено зітхнув. – Не про весілля пишне йдеться, а про те, щоб нас просто розписали, щоб поряд були ті, хто поздоровить і порадіє, як це зробили б мати та сестра.

Про них він багато думав, а вголос сказав уперше. Потім знову придивлявся до Мар’яни, неначе саме вона була мірилом людського виправдання чи осуду.

– Яка в тебе душа гарна! – Захоплюючись такими словами, вона стисла його руку. – Не жорстока, не обпалена війною, здається, трохи не чоловіча, але справжня, – з її очей навіть сльози виглядали. – Рідний ти нам, Костю, дуже рідний, навіть не сумнівайся. – Вона сказала саме те, що він так хотів почути. – І матір свою та сестру не соромся згадувати. Засудити людину набагато легше, ніж зрозуміти її, – не звикла лукавити, вона завжди вражала якоюсь своєю близькістю.