Розділ 2

– Мабуть, пущу, по-нашому вже не буде, і старе життя не повернеться, а з партквитком, гляди, не пропадуть. Ще жоден партієць із лопатою на поле не вийшов!

– Чи ви подуріли зі своєю партією, чи то від війни так? Дем’ян – партієць, скільки лиха людям наробив і колись під час колективізації, і під час війни також. Правда, кажуть, ще перед війною він свій партквиток закопав на всякий випадок. Раз не спалив, значить, збирався відкопати. То що ж то за партія така, коли такі, як Дем’ян, там були? Тьху на вас! – плюнувши спересердя, дід пішов до своєї хати, а баба Проня нахилила голову та поспішила слідом.

– Не всі ж такі в партії, ти б йому розказав, Григорію, – радила Мар’яна.

– Говорив про своїх командирів, про те, як на війні було, а він то про ваших голів сільради та колгоспу мені, то про агронома та директора школи, про генерала, який молоду дівчину на фронті зґвалтував. – Григорій дивився вслід батькові й продовжував далі. – Воно, дійсно, там всякого вистачало, але мені щастило на хороших людей: сміливих, відважних і справжніх друзів. Ми воювали за святе діло. Зараз якось усе не так та й порядки старі почали повертатися. Але все одно хочеться в люди вибитися. Думаєш, не вийде?

– Звідки знати? Дай-то Боже. – Вона лише знизала плечима.

Наступного вечора зібралися всі у старенькій і тісній Савиній хаті. Картопля та солоні огірки – ото і все, що було на столі. Говорили про пироги, які баба Проня напекла б на дорогу, про борщ з м’ясом, за яким скучили, але ні про навчання, ні про партію вже ніхто не згадував. Григорій на руках тримав свого Вовчика, який, припавши до батькового плеча, солодко сопів. Маринка із сестричкою побігли на вулицю прощатися з березівськими друзями, а Любочка з Ваньком частенько забігали до хати, щоб щось дали їм зі столу, бо ніколи вволю не наїдалися.

Усі посміхалися, лише Антоніна сиділа почорніла від своїх думок, і здавалося, що вона нічого не чує, навіть не розуміє.

– Тоню, досить тобі. Прийде скоро твій Тимофій, нікуди не дінеться. Затримали його десь, він же розвідник, а не якась тобі піхота, – втішав її Григорій. – Не інакше, як спецзавдання дали чи сам напросився за велику нагороду. Там уже, мабуть, усі груди в орденах.

– І правда, чого розкисати? Прийде скоро, – запевнила і Мар’яна. Вона знала, як важко чекати, хапаючись щоразу за надію, як за тоненьку ниточку, – то вона є, то знову рветься, але розкисати і їй не радила. – Мані теж нелегко, а вона мовчить собі, неначе й проблем у неї немає. А їх повна душечка. Не чотири роки, а ще змолоду Миколу свого жде, бо кохає.

– Досить, така, мабуть, моя доля, – Маня не любила, коли про неї говорять. Сьогодні вони вперше бачили сльози в її очах. – У мого Миколи теж життя не краще за моє, а те, що любить мене одну, серцем і досі відчуваю. Чекаю щодня, а чи побачу… – Після того вона знову почала дивитися у вікно на дорогу.

– А чому ти, Мар’яно, нічого про Уляну та Дуню не розказуєш? – спитала Горпина. – Я до них так звикла, тепер здається, що вже дуже давно не бачила. Скучила за ними.

– Я й сама скучила. Ми з Павлом листа відправили на Савенки, думаю, що скоро відповідь отримаю. – Мар’яна враз пригадала пережиту разом німецьку окупацію.

– А яких років, скажи! – хитала головою Горпина Петрівна. – Невже ми її колись зможемо забути? Ось ти, Григорію, зможеш роки війни забути?

– Ніколи! Для мене той час ще не спинився. Як тільки засинаю, одразу починаю воювати: стріляю, команди даю, на очах бійці падають. Жодної ночі спокійної ще не було.

– Що правда, то правда, – підтвердила Людмила. – Спочатку і я схоплювалась, і батьки, зараз уже всі звикли. Заспокоїться і він, усе минеться.

– Це як кому, після Першої світової вже багато років минуло, а старий Кіндрат і зараз щоночі воює. Мабуть, так війна засіла в голові, що й досі звільнитися від неї ніяк не може, – міркувала Горпина, змовчавши, як часто й сама схоплювалася в холодному поту, вискакуючи з партизанами зі справжнього оточення.

Говорили та допивали чай, слухаючи водночас, як на вулиці співають їхні діти.

– Ой я маю чорні брови, маю карі очі! – підспівувала їм і баба Проня. – Усі мої пісні попереписувала, – хвалила свою онучку Маринку. – Схожа більше на діда, а голос точнісінько як у мене, – сама солодко посміхалася. – У Іринки ні слуху, ні голосу, а в тої все є. – Нехай би тут ходили до школи, а я б їсти їм варила, – вона так звикла, що не уявляла, як без них житиме.

– Ні, так не буде. – Людмила любила рубонути з плеча. – Село є село. Яке навчання, коли всі в один клас ходять? Одному тринадцять, а другому вісім, і всі з букв починають, – сама аж дивувалася, що вони того не розуміють.

– Хто хоче, той навчиться, – не хотілося Мар’яні з нею погоджуватися. – І до війни у нас школа хороша була, таких учителів ще в місті пошукати треба. Випускники до академій вчитися вступали, – сільські жінки й правда пишалися своєю школою. – І у війну діти ходили, треба було й мені своїх віддати. Німецьку за цей час вивчили б, бо щодня починалися уроки з німецької мови.